— Ніхто не дивується. Таким, як ви, шанувальником Сібеліус міг би гордитися.
— Ви перебільшуєте,— відповів Канае і, відпивши охололого чаю, вів далі: — Правду кажучи, я зацікавився цим методом Сібеліуса тому, що подумав: а чи не можна використати його для мого роману? З одного боку, будь-яка тема складається з відповідних частин, а з другого — окремий епізод лише в поєднанні з іншими творить одне ціле. У Сібеліуса тема не обов'язково переходить від однієї групи інструментів до іншої, а часто виринає у творі начебто випадково і в зміненому вигляді. Я подумав: а чи не можна таким самим чином конструювати роман?
— Але ж дійсність — це неперервний ряд подій,— завважила Мотоко.
— Ви так думаєте? Зате наше сприйняття світу розбивається на окремі епізоди. Бувають світлі й похмурі моменти в житті, дещо відбувається на наших очах, а дещо випадає з поля нашого зору. Звичайно, ми відчуваємо життя як щось неперервне. Але дійсність у нашій свідомості виступає у вигляді окремих подій, що самі по собі нічого не значать. І тільки якщо їх упорядкувати, то на їхній основі виникне певна тема. Особливо якщо при доборі подій автор керується якоюсь суб'єктивною метою. Коротше кажучи, в самій дійсності нема нічого мистецького, і тільки її образ, відтворений людським розумом, може стати фактом мистецтва.
— Вам це вдається?
— Якби ж то…
— А пишеться?
Канае силувано всміхнувся і скрушно зізнався:
— Нічого не виходить.
— Колись ви казали, що задум не визрів,— доскіпувалась Мотоко.— Він має якесь відношення до дійсності?
— Має.
— Якщо ви гадаєте, що дійсність — це набір окремих подій, простий збіг випадковостей, то звідки береться воля до життя? Дійсність виступає в такому вигляді, в якому її відображає наша свідомість. Але життя ми сприймаємо як
неперервний процес. Та я вважаю, що саме це і є найсуттєвішим у нашому уявленні про світ. Сьогоднішній день є продовженням учорашнього, бо так підказує нам мозок. Ви згодні? А тому будь-яка випадковість, нелогічність, якщо вона зачіпає нас, набирає реального сенсу, і нам її не уникнути. Мені здається, що дійсність — це пряма дорога, яку не можна для зручності порізати на шматки.
— Можливо,— сказав Канае й замислився.
— Коли задум роману ніяк не пов'язаний з дійсністю, то чи не здається вам, що відтворений вами сюжет — безплідна схема? Що він складається з нежиттєвих епізодів? — вела далі Мотоко.
— Ось тому витвір моєї уяви треба оживити засобами мистецтва: з'єднати докупи окремі події, використавши їх як матеріал, і вдихнути в нього думку.
— Мистецтво — це наслідок праці. Воно виникає тоді, коли робота йде на лад. Інакше на світ з'являється невдала підробка. Дійсності завжди належить перше місце. З дня нашого народження вона стає схожою на дорогу. Випадковостей у ній нема.
Лякливий погляд пригніченої Мотоко блукав по кімнаті.
— З такого песимізму ніщо не народжується,— дорікнув Канае.
Досі Аяко сиділа мовчки, а тепер сказала:
— Я не дуже розуміюся на таких складних речах, але що ж виходить? Сома-сан, невже вчора ми були зовсім інші, ніж сьогодні?
— Ну що вам відповісти? Я ж говорив про дійсність, яка може стати матеріалом для роману.
— А хіба будь-які факти не можуть служити цій меті?
— Чому ж ні, можуть. Дійсність — це те, що стоїть перед нами кожної хвилини, а тому вчора — це вчора, а сьогодні — це сьогодні. Вона змінюється настільки, наскільки відрізняються між собою наші вчорашні й сьогоднішні уявлення про неї. Щоправда, при цьому ми обходимо питання про те чи ми залишилися такими, як учора…
У цю мить Мотоко вигукнула:
— Дійсність і людина нероздільні. Кожен має свою дійсність. Ось тут, Сома-сан, ваша аргументація повисає в повітрі.
— А хіба погано, якщо сьогодні я стала іншою, ніж була вчора? — майже одночасно ніби сама до себе проказала Аяко.
Її сумний голос затих, і раптом запала мовчанка. Спохмурнівши Канае дивився на столик з безладно розставленими чашками й розкиданими тістечками як на символ дійсності.
Я перестала відрізняти пробудження від сну. А тому не можу сказати, що, прокинувшись уранці того дня, повністю звільнилась від темряви. Я розплющила очі — крізь вікно проникало тьмяне світло, і відчула, що тепер стою перед першим кілометровим стовпом на шляху, яким вирушу в мандрівку. Як вода перетікає згори вниз, а вогонь переходить на суху солому, так щось безформне в моїй свідомості з ранковим пробудженням (навіть цього разу) ледь-ледь мінялося. Бо, як вода чи вогонь, в о н о поволі набирало іншого вигляду, і навіть я не могла переконати себе, що прокидаюся зранку, а сплю вночі.
Я помітила, що грілка охолола, що я лежу на боці, підігнувши ноги, що Ая-тян нема коло мене, що крізь завісу на вікні пробивається бліде світло. Напевне, було ще досить рано. Однак для мене ще тривала ніч. І все-таки тут, у цій кімнаті, я виразно чула голос Ая-тян. Немов боячись пропустити щось важливе, вона скоромовкою, без запинки випалила: „Я перестала думати. Чому я раніше не здогадалася, що так можна зробити? Тоді менше хвилювалася б. Все пішло б і так своїм плином. Я досі не додумалась до такої простої речі. Навіть прикрощі, коли про них забудеш, минають. Ви все знали, та зі мною не поділилися. Якби я зрозуміла це раніше, то нам не довелося б пережити стільки зайвих мук. Коли перестаєш думати, то ніби зрікаєшся себе. Серце порожніє, і тобі вже нічого не треба. Та згодом його заповнює, як водою, чужа воля, правда?” Поки я слухала ці слова, повторювані не один раз, то поволі починала усвідомлювати — так само поволі відступає дрімота,— що їх вимовляє не Ая-тян, а в о н о. В о н о намагається переконати мене: „Я перестала думати”. Та зараз це вже не потрібно. В о н о виповзло вночі і, прибравши вигляду Ая-тян, заговорило до мене, але я й так уже не мала про що думати. Підкорившись й о м у , і я, і Ая-тян мусили в усьому підтакувати і йти слідом за н и м. Коли я спостерігала, як крізь вікно проникає холодне, неземне світло, перший кілометровий стовп уже стояв при дорозі, а нас чекала мандрівка. Той ранок був початком нашої ночі.