Охота повертатися додому й виконувати своє щоденне завдання геть-начисто зникла, бо роман останнім часом не писався,— здавалось, виник застій. Канае згадав, що йому вже давно кортіло сходити в кіно (на останній сеанс він ще встигав), але, судячи з афіш, вибирати не було з чого. Та й, зрештою, це бажання було неглибоке і швидко розвіялося. Канае міг би зайти в знайому кав'ярню й послухати музику, але й до цього відпала чомусь охота. Його зовсім не тішила перспектива слухати музику Бетховена в переповненому й накуреному приміщенні. Коротше кажучи, у той вечір Канае не припускав і думки, щоб залишитися на самоті. Він звик жити одинаком, вечеряти в міських їдальнях, та іноді йому хотілося звірити душу іншій людині. А особливо тоді, коли нею виявлялася жінка. Іноді перед його очима виринало материне обличчя, і щоразу йому вчувалося її настирливе вгадування про те, що вона не проти його одруження. Кінець кінцем його свідомістю заволоділи дві думки: відвідати Аяко Аймі в домі Нісімото чи заглянути до Мотоко Моегі в бар „Леда”? Мабуть, від самого, початку, як тільки повечеряв і прогулювався гомінкою вулицею, він мав на увазі лише це, просто по порядку відкидав інші можливості. Та от зупинитися на чомусь одному було нелегко. Від дому Нісімото його відділяла велика відстань, а тому він побоювався, що прийде туди дуже пізно; крім того, такі відвідини самої Аяко серед тижня, а не в суботу, як звичайно, могли б дістати небажане тлумачення. З другого боку, не так давно Мотоко підкреслила, що не хотіла б бачити його в барі „Леда”.
Та, видно, зроблений заздалегідь, підсвідомий вибір однієї можливості людина завжди вміє обґрунтувати тими чи іншими причинами. Бо, здавалось, самі ноги принесли Канае до цього непримітного навіть зблизька бару з невеличкою вивіскою „Леда”. „Начебто тут”,— промимрив він і пройшов мимо, а потім повернувся назад — ніби знічев'я. Певно, Мотоко сердитиметься. А може, й ні. Обійдеться, якщо всміхнутися й попросити вибачення. Зрештою, можна зайти як звичайний відвідувач.
Канае штовхнув важкі парадні двері й зайшов усередину. Ліворуч за прилавком проти полиць, заставлених пляшками алкогольних напоїв, у глибині продовгастого приміщення він побачив двох жінок. Одна з них (це йому відразу впало в очі) була Мотоко Моегі. Біля стійки сиділо кілька чоловіків, один з них подивився на Канае байдужим сонним поглядом. Позаду них стояло два вільних столи із стільцями. Канае підійшов до прилавка і вмостився на високому табуреті.
— Ласкаво просимо. Чого бажаєте?
До нього ніби підпливла і вклонилася жінка — видно, хазяйка бару.
— Віскі з содовою.
Мотоко за стійкою перед трьома чоловіками лише тепер звернула увагу на Канае, але на її обличчі не було помітно особливого здивування. Навпаки, можна було б подумати, ніби вона його не бачить. Канае вважав за недоречне всміхатися, а тому взявся оглядати етикетки на пляшках, поки хазяйка наливала віскі й розбавляла його содовою. Чогось високоякісного на полицях не було.
— Дякую,— сказав він і одним духом випив півсклянки.
— Раніше ви в нас не бували? — спитала хазяйка.
— Ні, не доводилося. А у вас тут приємно.
— Спасибі на доброму слові. Раді вас бачити частіше.
Хазяйка поставила перед ним тарілочку з закускою. Сусіди відновили перервану розмову. І тільки п'яний чоловік, що обернувся був на прихід Канае, низько схилив голову над руками, складеними на прилавку. Канае випив до дна склянку віскі й замовив другу. Те саме зробили й сусіди.
— Хазяєчко, випийте й ви, — запропонував п'яний.
— Нехай буде по-вашому.
— А Момо-тян?
— Спасибі, я не п'ю,— сухо відповіла Мотоко, зайнята струганням льоду в невеличкому відерці.
— І слухати не хочу. Пийте та й усе. Невже ніколи не пили?
— Колись давно. А зараз не хочу.
— Прошу вас, не силуйте Момоко-сан,— прийшла на допомогу хазяйка, ставлячи на прилавок склянки з віскі.
„Отже, її тут знають під іменем Момоко”,— подумав Канае. Однак цій Момоко-сан, як і Мотоко Моегі, бракувало привітності — її суворий, майже сердитий вираз обличчя нітрохи не полагіднішав, а тому її перебування в цьому барі взагалі було недоречне. Тримаючи в руці склянку з віскі, Канае насмішкувато стежив за Мотоко. „Певно, вона гнівається на мене за те, що я з'явився тут і тим самим порушив обіцянку”,— міркував він. Вона стояла розгублено перед трьома відвідувачами, але до Канае не поспішала.
Коли Канае висушив другу склянку, двері розчахнулись і досередини ввалилося кілька нових гостей. Вони зайняли окремий бокс. Тим часом троє чоловіків перед стійкою розрахувались і покинули бар. Захмелілий молодик трохи комизився — видно, хотів залишитися, але інші двоє потягли його силоміць до виходу.
— Момо-тян, він до вас не байдужий,— сказав один з них Мотоко, що проводжала їх, але вона пропустила ці слова повз вуха.