Тільки тоді, коли хазяйка понесла в бокс замовлені напої та закуску, Мотоко підступила до Канае.
— Ще одне віскі.
Вона ледь-ледь кивнула, а тоді тихо спитала:
— Сома-сан, може, вже досить?
— Чого досить? Я ж не з тих, що заводяться після двох-трьох склянок, як отой молодик.
— Та я не це маю на увазі, а витрати. Здається, зарплатня у вас аж двадцять п'ятого. Невже відрядних вистачає?
Канае здивувався: Мотоко говорила приязно, майже співчутливо.
— Я й не думав, що Момоко-сан може перейматися такими речами.
— Правда, „Момоко” звучить негарно?
— Я щойно дізнався, як вас тут називають, і мені здалося, ніби ви зовсім інша людина. А чого це ви такі нелюб'язні з відвідувачами?
— Сюди заходить загалом пристойна публіка, але трапляються й несимпатичні типи.
Канае надпив нову порцію віскі з содовою й відчув, що воно майже вдвічі міцніше за перше, але промовчав. Натомість відповів на попереднє запитання:
— Відрядних вистачає. Випийте й ви, Момоко-сан.
— Спасибі.
Мотоко приготувала й собі віскі з содовою і, злегка насупившись, випила ковток.
Збадьорівши, Канае спитав:
— А чому раніше ви відмовилися пити?
— Не люблю, коли мене вгощають осоружні гості. І взагалі я стараюсь уникати хмільного. Боюсь, щоб Ая-тян не сварила.
— Виходить, вона про все знає?
Мотоко скривила уста в усмішці.
— Та начебто. Якось я повернулася додому п'яна й Ая-тян аж розплакалася. Приховувати я більше не могла і розкрилася перед нею.
— Ну от і добре. Мабуть, одразу стало легше на душі.
— Вона ще більше розхлипалася. Така тонкосльоза, що, їй-бо, не знаю, як мені бути. І чого їй не подобається, що я підробляю в барі?
— Справді, чого? Може, її турбує ваше здоров'я?
— Вона боїться, що я морально опущуся.
— Морально опуститеся? Сказано занадто сильно.
Канае всміхнувся, згадавши обличчя Аяко. На ньому було написано, на яких твердих, суворих, засадах вона виховувалася. І водночас воно видавало щире почуття дружби до Мотоко.
— Я не зовсім добре розумію, що значить для мене моральне падіння,— задумано проказала Мотоко.— А тому між нами часто виникали суперечки. Щоб упасти, треба займати певний рівень — фізичний чи духовний. Я ж про себе цього не можу сказати — мені нема звідки котитися вниз. Фізично я, по суті, мертва. Спочиваю під землею Хіросіми. А залишився від мене лише привид. Упасти нижче я не можу, бо не знаю, що таке надія й радість. Словом, я на самому дні, і ніщо вже мене більше не обходить. Але Ая-тян не хоче цього розуміти.
Канае кивнув, а тоді запропонував:
— Вип'ємо ще по одній?
Не відповідаючи, Мотоко взялася розводити содовою нові порції віскі. За плечима Канае чувся галас чоловіків, крізь нього пробивався кокетливий голос хазяйки. Мотоко саме виконувала їхні замовлення. Її рухи не можна було назвати незграбними,— видно, за короткий час вона досягла певної майстерності. І все-таки Канае жалів її.
Місяць тому під великим секретом Мотоко розповіла Канае про те, що Аяко втекла з рідного дому з коханцем. Цей факт розбудив його уяву й наштовхнув його на важливу сюжетну лінію. Водночас він з неабияким подивом відкрив для себе відому істину, що людська зовнішність оманлива. Досі Канае вважав Аяко чистою, непорочною дівчиною, а Мотоко — трохи зіпсованою, що знала не одного чоловіка. Ще й тепер він не міг позбутися остаточно такого упередження. Особливо щодо Мотоко. Коли побачив її тут під іншим іменем, в оточенні чоловіків, з легко підфарбованими губами (на квартирі в Нісімото від цього й сліду не залишалося), в його пам'яті постала картина Мунка «Вампір». Цей художник подобався йому набагато більше, ніж Беклін. Похмура, сувора атмосфера його картин нагадувала йому про власні честолюбні мистецькі задуми. До речі, занепадницькими чарами, властивими героїням картин Мунка, володіла й Мотоко. Здавалося, що, потрапивши хоч раз під владу жіночих образів з „Мадонни” чи „Хворої дівчини”, чоловіки ладні йти за ними до самого пекла. Довге чорне волосся, напіврозплющені очі з довгими віями, іронічний вираз губ…
Проте, спостерігаючи, як Мотоко повернулася до стійки й мляво грається склянкою, Канае вже не думав ні про неї, ні про Мунка. Звісно, в його свідомості вкоренилася думка про схожість між Мотоко й жіночими образами Мунка, але щойно він почув про моральне падіння, то згадав про самотню Аяко в кімнаті на другому поверсі будинку Нісімото. Напевне, цю Аяко, з якою пов'язане його уявлення про невинну дівчину, невідступно переслідує усвідомлення власного гріхопадіння. З уст Мотоко він чув, що ця чиста дівчина спочатку втекла від батьків, а потім від коханця, але ж від неї самої не дістав цьому підтвердження, отож і сумнівався — вірити чи ні? Якщо все це чиста правда, то Аяко, певне, вважає себе пропащою жінкою і, зрозуміло, прагне змити з себе пляму минулого, щоб заново воскреснути душею. Тому-то їй нестерпно дивитися, як через службу в барі Мотоко поступово опускається, хоча вона, напевно, знає, що таким чином старша подруга заробляє на прожиток для неї. „Ти не пропаща,— звертався Канае в думках до Аяко.— Не треба хнюпити носа лише тому, що на самому початку життя щастя обернулося до тебе спиною”.