— Мабуть, для Аяко-сан це принципове питання,— промимрив він.— Вона дуже вимоглива до себе. Певно, не розуміє, що й падіння може обернутися злетом.
— Авжеж. Тільки от я вже не падаю й не злітаю. А так, катувати себе, як Ая-тян, теж не варто,— відповіла Мотоко майже зневажливо і глянула на Канае очима, повними звичного іронічного блиску.— Ви, Сома-сан, здається, нечасто спотикалися. Мабуть, завжди виходили з усього молодцем, правда?
— Коли б то! Збоку не видно, що діється в чужій душі,— не забарився відповісти Канае, але відчув, що питання Мотоко вразило його в дошкульне місце. Йому бракувало життєвого досвіду, але всі вважали його обдарованою людиною і в студентські роки на Хоккайдо, і на роботі в Токіо. „Мені досить уяви і чуйного серця, щоб збагнути, що значить пуститися берега. Напевно, страшніше занепасти душею, ніж зазнати тілесного каліцтва”,— думав він, бо його підсвідомо вабила таємниця гріхопадіння й небуття.
— Ну що ж, не наполягатиму на своєму,— спокійно відповіла Мотоко.— Просто ви і я — люди різної породи. Те ж саме можна сказати про мене та Ая-тян. Від природи ваші душі не схильні до розладу. Як би вам це краще пояснити?.. Запобігає цьому щось схоже на пружинний механізм. Можете назвати це також терезами. Коли одна шалька піднімається, то друга опускається. Моя ж пружина давно зламалася.
Канае хотів заперечити, але саме в цю мить з'явилося двоє нових відвідувачів, які посідали недалеко від нього біля стійки. Хазяйка перейшла з боксу за прилавок і взялася розсипати перед ними компліменти, після чого заговорила з Мотоко.
— Момоко-сан, ви його знаєте?
— Ага, трохи.
— Дивно. Я вперше бачу, щоб ви так з кимсь говорили.
Усміхаючись, хазяйка бару підморгнула Канае: в її очах було легке здивування й ледь-ледь помітна іронія. Канае відчув деяку незручність і водночас гордість. Мотоко мовчки стругала лід у відерці, на її устах не було й тіні усміху.
Канае замовив ще одну склянку віскі і, поки хазяйка була в боксі, а Мотоко займалася його сусідами, залишився сам. Відчуваючи, як поволі хмеліє голова, він подумав: „Цікаво, якою надією живе Аяко? Може, сподівається забути минулу прикрість — своє гріхопадіння? Зрештою хіба вона справді так низько впала? Їй не слід було б переживати, що її нестямне кохання скінчилось розчаруванням і що заради свого почуття вона втекла від батьків. Найважливіше зараз, щоб вона перестала вважати себе пропащою, а жила теперішнім, бо минуле належить минулому. Словом, їй треба забути всі ці дурниці й почати життя наново. Якби тільки в неї знайшлася ота пружина… А може, я прислужився б їй у ролі тої пружини? ..”
Боячись, що його потаємні думки розгадано, Канае зиркнув на Мотоко: вона знічев'я покурювала цигарку й час від часу відповідала на питання гостей, а на нього не дивилася. Її чорне довге волосся спадало по щоках униз, ховаючи за собою половину профілю.
„Мотоко треба забути своє минуле,— міркував далі Канае.— Я ж нічого не знаю про те, які рани носить вона в серці, кого любила, в кому розчарувалася, в які гріхи впадала. Та в одному я певен: усі її рани беруть початок від тої першої — вибуху водневої бомби над Хіросімою. Якби їй вдалося викинути це з голови, то вона мала б надію в житті й не почувалася б кинутою на дно прірви. І для Аяко-сан, і для Мотоко-сан найважливіше — це знайти в собі силу волі, щоб викреслити з пам'яті минуле. При чому Мотоко-сан ота пружина ще потрібніша, ніж Аяко-сан. Можливо, для Мотоко-сан такою пружиною є малювання,— спало йому на думку.— У її картинах відчувається така дивовижна сила, певно, тому, що вона відчайдушно бореться з минулим. Однак таке мистецтво небезпечне. Воно вимагає, щоб художник ставив на карту все — навіть власну душу й життя. Таке мистецтво де в чому помилкове. Бо хіба його завдання не в тому, щоб залишити людині право на перепочинок і світлі мрії? Картина, в якій душа б'ється, наче в клітці, а життя поза її рамками зотліло,— така картина поступово вбиває її творця. Він ніби сам собі вкорочує віку”.
Канае попросив ще одну склянку віскі, стежачи за тим, як Мотоко підходить до нього. „Залишився від мене тільки привид…” — згадалися йому її слова. Отже, поза рамками картини не зосталося нічого, а ця Момоко-сан, переставши бути Мотоко, втратила будь-який зв'язок з життям.
— Може, досить? Чи не час вам уже додому? — тихо спитала Мотоко, заглядаючи Канае в очі.
— Чого мені спішити? Гроші ще маю. Тут не дуже деруть з нашого брата.
— Бо цей бар невисокого класу. Хазяйка всіма правдами й неправдами заманює сюди клієнтів.
— Ну то як, не будемо трястися над грішми та вип'ємо? Момоко-сан, що ви на це скажете?
— 3 мене досить. Як ваша робота? Посувається?
— Топчуся на одному місці. А як ваша? Мабуть, не залишається часу на малювання, якщо доводиться прислужувати тут щовечора.
— Я не щодня тут буваю, а тричі на тиждень: у вівторок, четвер і суботу. Та однаково втомлююся.
— Ви знаєте, хотілося б поговорити з вами про дещо…
— Я б вам не радила, тим більше що доводиться платити гроші за це. Краще йдіть додому. Останнім часом ви чомусь до нас не заходите, і Ая-тян зовсім скисла.