Разів зо три Канае нишком поглядав на годинник, чого за ним звичайно не помічалося. Він нічого не міг вдіяти із собою — раз по раз над коректурою випливало обличчя Аяко. А крім того, з його голови не виходило кепкування сусіда і довгий червоний язик Коїми. Душевні муки тривали менше ніж годину, та здавалися нескінченними. Нарешті настала п'ята — Канае швидко прибрав на своєму столі, взяв портфель і підійшов до стола головного в глибині кімнати. „Найважливіше — це сміливість,— переконував він себе.— І сила волі”.
— Дозвольте відлучитися, мені треба залагодити одну справу.
Сімма відірвав від паперів насуплене обличчя, глянув спочатку на Канае, а тоді на настінний електричний годинник: щойно минула п'ята.
— Гаразд,— сказав він, повернувши до Канае свою похмуру фізіономію, І тут же поринув з головою в роботу. Боячись, щоб головний не затримав його, якщо баритиметься, Канае притьмом попрощався з колегами й вискочив із прокуреної редакторської кімнати. Звичайно робочий день тривав до п'ятої, але йти додому можна було лише з дозволу головного. Та поки він не закінчив своєї роботи, про це і не варто було згадувати. Як на те, Сімма не спішив підніматися зі свого стільця — здавалось, він приріс до нього.
„Словом, усюди потрібна сила волі,— думав Канае, спускаючись сходами.— Найголовніше — це випередити суперника”. Тоді згадав Аяко, що жде його у букініста, й мимоволі всміхнувся. Мабуть, тому й дівчині-вахтеру привітно вклонився, коли виходив надвір. „А чого це я завжди піддаюся Мотоко, що мною легковажить? — запитував себе Канае.— Зовсім по-іншому я почуваюся з Аяко. Можу розслабитися, не бути насторожі. Певно, тому, що вона ніби промениться душевним теплом”.
Пробиваючись крізь людський натовп у цю надвечірню годину, Канае раптом згадав недавню розмову в кав'ярні, і йому почало видаватися, що Аяко не можна назвати до кінця відвертою. Та зрештою, якби він не знав Мотоко, а після випадкової зустрічі на художній виставці завів знайомство лише з Аяко, то не мав би зайвих клопотів і міг би говорити, нічого не остерігаючись. А так за його плечима завжди стояла привидом Мотоко, прислухалася до розмови і шукала в ній інший, потаємний зміст. Хоч би як щиро він поводився, а все одно між ним і Аяко раптом з'являлася тінь іншої жінки.
Канае помітив Аяко в глибині букіністичної книгарні. Ззаду вона здалася йому цілком безпорадною. Книжок вона не купила, тримала в руці лише свою торбинку. Коли він покликав її, вона з радощів мало не зойкнула.
Він узяв таксі, і вони поїхали до ресторану на центральній вулиці міста,— не найвищого класу (на це не вистачило б його грошей), але й непоганого. За обідом Аяко поводилась, як дівчина з порядної сім'ї, а душу Канае щось ніби гризло. Чи не те, що між ними стояла привидом Мотоко? Невинне обличчя Аяко світилося радістю, але говорила вона мало. „Мабуть, збоку ми здаємося ближчими, ніж бувають друзі, і більш чужими, ніж бувають коханці»,— подумав Канае.
Після обіду, вже на вулиці, Канае запропонував піти в кіно, але Аяко не відповіла. Ще не було дуже пізно, а вони не знали, як згаяти час.
— То що будемо робити? Може, підемо до вас додому?
— Не хочу.
— От біда! Може, ви хочете щось побачити або десь прогулятися?
— Нічого не хочу. І додому не тягне.
Канае з цікавістю дивився подобрілими від невеликої порції пива очима на вередливу, як мала дитина, супутницю.
— Чому не тягне? Вам незатишно в Нісімото-сан? — спитав він.
— Та ні,— ніби чимось нажахана, вона обернулась до Канае і раптом з незвичайною напругою в голосі додала: — Просто я не люблю самотності. Вечори, коли Мотоко-сан на роботі, такі довгі й сумні! Вона радить мені зайнятися малюванням, та я нічому не можу віддатися, навіть читанню. Ось того й додому мене не тягне.
— Зрозуміло,— відповів Канае.
— А з вами такого не буває?
— Я звик жити один. Мені так дуже добре. Думки не розбігаються, і душа може зосередитися.
— Я б теж примирилась і звикла, якби щовечора залишалася на самоті. А то ж Мотоко-сан ходить на роботу через день — у вівторок, четвер і суботу. Так мені ще важче. Я ніколи не призвичаюся до самотності. Нічого не робити, а тільки чекати повернення Мотоко-сан з роботи — хіба може бути щось жалюгідніше? Мотоко-сан абсолютно не розуміє мого душевного стану. А ви?
— Розумію.
Так, Канае розумів її, та з цієї розмови зробив висновок, що Аяко мучить не стільки самотність, як щось серйозніше — тривога, а може, й страх. І, звичайно, не від холодного осіннього вітру легко дрижало її тіло.
— Отже, вам треба вертатися додому одночасно з Мотоко-сан. А чи не зайти нам до неї на роботу — в бар? Забрали б її з собою.
У цю мить сталося щось несподіване — чи то від легкого сп'яніння, чи від того, що між співрозмовниками з'явилася тінь Мотоко, Аяко стрепенулась і вигукнула:
— Це неможливо! Це однаково, що образити Мотоко-сан! Як ви могли таке сказати?
— Даруйте, даруйте.— Канае зупинився.— Та що мені з вами робити? Додому вас не тягне, і йти нікуди не хочете. А від такої ходьби можна з ніг звалитися.
Аяко покірно кивнула головою й тихо сказала: