У відповідь дівчина кивнула головою, тепер на її обличчі проглядало тільки співчуття.
— Ви забули про бенто…— нагадала вона, і його погляд упав на коробку з рисовими колобками, що лежала на сусідньому сидінні. Зараз же треба їх з'їсти, а то охолонуть. До Канае повернулося відчуття дійсності, і він, кивнувши головою, заходився вминати рис. Раніше дівчина здавалася зовсім молодою, а насправді їй, напевно, було більше років, ніж йому. Чи це, може, через її співчуття він почувається перед нею, як перед старшою сестрою.
— А вам куди? — запитав Канае.
— До Кіото.
— Будемо там десь аж опівночі?
— Ні, скоро — о пів на десяту.
— Правда, морока подорожувати в таку погоду?
— О, так, погода сьогодні таки поганюча. Але я не журюся — мене зустрінуть.
На цьому розмова урвалася. Канае проковтнув рис і поволі запив його з невеличкої кришки теплуватим чаєм. Тепер знову хтось наче нашіптував йому знайомі слова: „Он воно що! Поки ти, заколисуваний потягом, віддаєшся роздумам, одна з них уже вмерла, а друга — на грані життя і смерті. От що сталося! Врешті-решт, це ти у всьому винен”.
Канае злякано відкрив очі. Ні, він не спав. Просто засунув банку та порожню коробку під сидіння і, схрестивши руки на грудях, не ворушився. Дівчина навпроти вийняла з торбинки книжку й заглибилась у читання. Цікаво, якого вона віку — Аяко чи Мотоко? А втім, Канае не знав і того, скільки їм років. І взагалі про них він не міг би сказати майже нічого. А значить, його вини тут немає. Нітрохи.
Зненацька потяг, мабуть, опинився на повороті, й Канае гойднуло вбік. „Але ж це факт, що одна з дівчат померла. І хоч би хто це був, я несу частку вини за цю смерть… Мабуть, таки несу… Навряд… Хоч би хто це був… Хіба вже сама ось така думка не свідчить, що я малодушна людина? — міркував він.— Адже вмер не будь-хто, а одна з дівчат — Мотоко чи Аяко. Якщо вмерла Мотоко, то за її смерть частково відповідаю і я. Якщо ж це сталося з Аяко, то і в цьому випадку моя вина не менша. Тільки інакша. Як і… любов?”.І
Канае кидало то в один, то в другий бік — так наче в цьому вагоні для нього не було спокійного місця. Сперте повітря перемішалося з тютюновим димом. Жестом, схожим на той, яким проганяють від себе неприємне видиво, він вийняв з кишені цигарку й запалив. До його свідомості все ще не доходило, як це сталося, що однієї з дівчат уже немає на цьому світі. Три дні тому Канае зустрівся з Аяко, а чотири дні тому — з Мотоко. Тоді вони обоє були живі й він нічого поганого не передчував. Та от після того вони кинулись стрімголов назустріч темряві, як цей експрес. Неймовірно! Невже в їхньому житті не знайшлося місця для нього? Для його щирих, намірів. Для його любові.
Любов… Тепер це слово звучало надто абстрактно. „Невже я кохав їх обох? — запитував він себе.— Ні, не обох. Або Мотоко, або Аяко. Якщо любив, то несу за них відповідальність. І не часткову, а повну. Якщо ж не любив… Тоді все одно відповідаю”. Цигарка давно згасла. Він кинув її на підлогу, вийняв ще одну й запалив. Яка поганюча цигарка! Канае пригадав, як палить Мотоко, і перед ним виринуло обличчя Аяко. (Вона не мала охоти до паління. Канае спіймав себе на думці, що згадує про неї в минулому часі, і злякався. Ні, це не означає, що Аяко вмерла. Він цього ще не знає. І хто залишився живий, теж невідомо. Одна з двох ще живе, мусить жити. Бо саме її він, Канае, любить.
Але ж хто це?
Канае пожбурив цигарку на підлогу, роздушив її каблуком і знову вийняв з портфеля блокнот. „Відповідь треба шукати в ньому,— подумав він.— Вона мусить бути тут”. У вагоні було темнувато, а тому Канае нахилився до проходу і, виставивши сторінку блокнота на світло, заглибився в читання.
ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ
Понуривши голову, М. сиділа на розі продовгуватого стола недалеко від виходу й лише іноді підводила очі, щоб крадькома глянути на обличчя кожного з присутніх. Вона робила це не для того, щоб дістати уявлення про їхню реакцію на виступи, адже вона не могла не помітити, що сьогодні обстановка була інакша, ніж раніше. Як завжди, редакційна нарада „Сатурній ця” проходила під головуванням Р. Не вистачало тільки С., незмінного й найпомітнішого учасника всіх засідань групи. М. слухала виступи товаришів і уявляла собі, що раптом пролунає запальний голос С. Вона ніяк не могла звикнути, що його немає, а тому щоразу, коли підводила голову, почувала розчарування.
У цій кімнаті на другому поверсі ресторану було душно, крізь розчинені вікна знадвору вривався лише вуличний гамір без найменшого подиху прохолоди. Два вентилятори у протилежних кутках кімнати розганяли теплувате повітря, перемішували тютюновий дим і злегка ворушили волосся на голові М.
— …Ось чому я будь-що хотів би випустити номер, присвячений пам'яті С. Наступний номер приурочений до п'ятої річниці атомного бомбардування Хіросіми, та якщо ми зачепимо питання про те, чому загинув С., чому він мусив загинути, то ще переконливіше зможемо роз'яснити людям свої погляди,— промовляв уже досить довго, вдаючись у подробиці, журналіст Е., найближча студентові С. людина. Правда, М. не була певна, що вони обидва були близькими друзями. Тільки по його гарячій участі в похороні С. Вона дійшла висновку, що їх таки пов'язувала тісна дружба. Можна сказати, що вона не знала про С. майже нічого. С. укоротив собі віку ще до того, як М. встигла його пізнати.