— Коли вже мова зайшла про спеціальний номер, то варто поцікавитися, чи С. не залишив після себе якихось публіцистичних матеріалів,— зауважив хтось із присутніх.
— Саме зараз їх упорядковують, але наперед можна сказати, що чогось закінченого серед них навряд чи буде знайдено. Хоча деякі цікаві матеріали є. Крім того, було б добре, якби всі товариші написали прощальне слово. Я сказав „прощальне слово”, та насправді це може бути стаття, отже, до цієї справи можна залучити навіть тих, хто мало знав С. Як ви на це дивитеся?
Учасники наради задумались — хто покурював, хто погладжував рукою підборіддя, а хто втупив очі в стелю.
— А чому це С. раптом захотілося вмерти? — спитав молодий власник друкарні, що згодився друкувати цей журнал. Під цей буркотливий голос із грудей присутніх вирвалося щось схоже на зітхання й загубилося в гудінні вентиляторів. Від самого початку наради це питання сиділо в голові у кожного, сковувало язик і заважало вести дискусію. Воно не давало їм спокою відтоді, як прийшла звістка про його несподівану смерть, а особливо вночі перед похороном і під час останнього прощання з покійним. У словах молодого власника друкарні проступав глибокий жаль, і тому М. відчула, як щось гостре кольнуло її в груди.
— Мабуть, не варто про це говорити, бо однаково нам не вдасться нічого з'ясувати. Та одного можна бути певним: винна в цьому безвихідь, у якій опинився рух за мир. Це страшенно засмучувало С.
Після цих слів Е. в інших учасників наради, що досі мовчали, розв'язалися язики.
— Якщо справді рух за мир зайшов у безвихідь, то чи не було б доцільніше допомогти йому вибитися з неї? А так це чиста поразка. Про краще наші супротивники, й не мріяли.
— А може, його здоров'я підупало? Ми ж навіть не помітили, як йому стало гірше.
— Якщо він помер од променевої хвороби, то тут уже нічим не зарадиш. Однак самогубство — це слабкий аргумент у спорі. Правда, вже давно за С. помічався нахил до цього. Йому забракло сили, і душа надломилася.
— Та хіба слабкий міг би скінчити життя самогубством? Я про нього іншої думки.
— Шановне товариство,— з притиском сказав Е.,— очевидно, всі мають свій окремий погляд на цю справу. А тому я вважаю, що було б добре, якби кожен з нас виклав усе на папері у вигляді прощального слова. Гадаю, це було б найкращою пам'яттю для С.
— Навряд,— після довгої мовчанки заперечив з протилежного краю столу Р.— Хоча „Сатурнієць” належить нашій групі, та його, мабуть, треба вважати і громадським друкованим органом. А оскільки прощальне слово — це чисто особисті враження, то нам треба подумати, чи варто віддавати сторінки дуже важливого наступного шостого номеру саме під такий матеріал.
— Це не просто особисті враження,— голосно втрутився Е.— Той факт, що жертва водневого бомбардування наклала на себе руки саме напередодні п'ятої річниці хіросімської трагедії, набирає всезагального звучання. Товариші думають по-різному, пов'язують цей вчинок з тими чи тими обставинами, та я вважаю, що психологічною атмосферою, яка сприяла самогубству, було розв'язання війни в Кореї. Напевно, таке міжнародне становище довело С. до відчаю. Якщо всі писатимуть у такому дусі, то вийде чудовий номер „Сатурнійця”. Тим самим буде виявлено повагу до пам'яті С. і зроблено добру послугу рухові за мир.
Е. випалив усі ці слова без передиху, а тоді витер піт з чола хустинкою. Р. кивнув головою, але сказаного не підтримав.
— Звичайно, і в особисте можна вплести загально громадські проблеми. Та чи не вийде так, що ми використали самогубство С. як привід?
— Як привід?..— Е. глянув на Р. майже сердито.
— Може, я не так висловився… Мені теж шкода С. Та якщо виходити з високих принципів, то, як хтось правильно сказав, перед нами випадок пораженства, хіба ні? С. дотримувався погляду, що Стокгольмське звернення нічого неї дасть. Він був страшним песимістом. Вважав, що рух за мир, який зародився в Хіросімі, не вдасться поширити на всю країну. На його думку, люди, які не пережили трагедії, нас не зрозуміють, словом, наші зусилля, наше борсання виявляться марними. Я часто з ним сперечався і чув од нього одне й те саме: „Невже ви, Р.—сан, думаєте навернути американців у свою віру — зробити їх прихильниками миру, показуючи їм руїни Торгової палати й лікарні з жертвами водневої бомби?” А коли я питав: „Що ж у такому разі треба робити?” — він тільки відповідав: „Усе це неподобство! М'якотілість!” Тоді я казав: „Кожен живе по-своєму. В кожного своє кредо. Я вважаю, що своєю роботою гіда одним пострілом вбиваю двох зайців”. А він мені: „Ви — пристосованець!” У таких випадках мало до бійки не доходило. Може, часом С. бачив якийсь розумний вихід із становища? Ні, він удавався завжди в крайнощі. Я ж був проти цього. Бо хіба прихильники миру можуть чинити кровну помсту над американськими воєнними злочинцями, як це робив Монте Крісто? Коротше кажучи, наші погляди розбігалися. А тому в прощальному слові я не зможу написати, що мені жаль обдарованого юнака з великим майбутнім, який наклав на себе руки. Я напишу тільки те, що С. помилявся.