Е. знову витер піт з чола й оглянув присутніх.
— Це що, компромісний план?
— Невже й наш журнал має ворогів?
— Я знав, що становище кепське, але не сподівався, що настільки.
Крізь збуджений гомін пробився різкий голос Е.:
— Наприклад, мені загрожує звільнення з газети.
„Справді, самогубство — це не вихід,— подумала М.— Ні, я не заохочувала його до такого фатального рішення. Душа С. надламалася, а здоров'я поступово погіршувалось, аж поки не здали нерви. Та це, напевно, не має відношення до політичного становища в країні, а пов'язане з його душевним станом. Йому ніяк не вдавалося втамувати якийсь душевний голод, спричинений вибухом атомної бомби, і він з власної волі прирік себе на голодну смерть. Це що, слабість?.. Такий слабкий, він не міг бути активістом руху за мир. Він був звичайним прямодушним студентом. Кажете, це слабість?.. А мені вона подобалася. З нею він готовий був піти на смерть, якби я його покохала. То була слабість, з якою він не міг нічого вдіяти. Отже, я ні за що не відповідаю. Ні за що. Він з власної слабості, самовільно, безвідповідально вирішив умерти. І тим самим зробив неприпустиму річ. Як сказав Р., абсолютно неприпустиму. Що за нерозумна людина! „Готовий умерти… Настільки серйозний, що готовий умерти…” Якби всі серйозні люди вмирали, то на світі щезло б таке поняття, як серйозність. А може, я так вважаю тому, що сама несерйозна? Тепер я вже не тужу за С. Після його смерті не минуло й десяти днів, а мені вже до нього байдуже. Хіба ви зрозумієте, що інакше я б не могла жити? С. зрозумів би мене. Я вже не ллю сліз. І не докопуюсь до причин його смерті з таким запалом, як ви. Бо мені все зрозуміло. Якби С.—сан…”
— М.—сан, яка ваша думка? — раптом звернулися до неї.
Вона підвела голову і крізь тютюновий дим побачила, що це запитував Р.
— Вибачте, я задумалася. Що ви маєте на увазі?
Р. не спускав з неї свого погляду, гострого, але не настільки. як у С., однак вона відчула, що Р. переживає за неї.
— Ми голосували,— пояснив Р.— За випуск спеціального номеру журналу, присвяченого С.,— шість голосів проти — два. Залишились тільки ви. Яка ваша думка?
— Я — проти. Я нічого не зможу написати. Хіба що картину.
— Ти проти цього плану тому, що не зможеш написати ? — запитав Е. і, не дочекавшись її відповіді, заперечив: — Можна зовсім коротеньку. Звичайно, йдеться не про те, щоб усі члени нашої групи щось написали, але бажано, щоб якнайбільше.
„А хіба я член групи? — подумала М.— Мене привів сюди Р., і після того я завжди була на засіданнях. Та це не означає, що я маю голосувати проти на знак відданості Р.”
— Я не зможу нічого написати. Це неможливо.
— Значить, вам байдуже до смерті С.?
Слова Е. звучали їдко, перешіптування за столом припинилось, і в кімнаті запанувала мовчанка. Знадвору крізь відчинене вікно долинали автомобільні гудки, ритми сучасної пісні, людські голоси, а тому тиша стала ще нестерпнішою.
— Я зовсім не байдужа.
— Шість чоловік проголосувало „за”, то, може, досить їхніх спогадів? — втрутився Р.— Не треба мучити М.—сан.
— А хіба я її мучу? — сердито відповів Е.— Просто я допитувався, бо її слова мене не переконували.
Знову в кімнаті стало тихо, чулося тільки поскрипування вентиляторів. Здавалось, ніби в протилежному кутку хтось махає головою і спонукає М. до відповіді.
— С.—.сан не мусив умирати,— сказала М.— Це не означає, що я у всьому згодна з Р.—саном, але така смерть — це прояв малодушності. С. повторював, що він людина серйозна, та насправді таким не був. Заради нього я не напишу жодного рядка.
Присутні здивовано втупились у неї. М. трималася впевнено, голови не опускала. З протилежного краю столу на неї значуще дивився Р. „Невже все-таки ти кохала С.?” — запитував його погляд. Те ж саме було написане в його очах, коли після похорону вона разом з Р. вийшла на вулицю. М. пригадала це й поволі заперечливо хитнула головою, після чого повторила: