— Не напишу. Мені нема чого писати.
ЗИМА КОХАННЯ
А. йшла неквапливо з К. майже безлюдною асфальтованою дорогою, хоча знала, що вона веде не до центру. Був прохолодний день ранньої осені. З одного боку вулиці тягся канал, у застояних водах якого відбивалися верби, а з другого — житлові будинки. Іноді повз проїжджали автомобілі, зустрічалися зграйки дітей, та частіше вулиця ставала пустельною — мабуть, тому, що була неділя. Хоча А. знала навколишню місцевість, бо сама виросла неподалік, та не могла пригадати, чи проходила коли-небудь цією вулицею, а тому не годна була б сказати, чи тут і в будній день так само тихо. Одне не виходило їй з голови: якщо вони підуть і далі в цьому напрямку, то вона чимраз більше віддалятиметься від рідного дому. Однак прогулянка пліч-о-пліч з К. тішила її. У неї геть пропала охота якомога швидше повернутися додому, що навіть її саму неабияк здивувало.
— Дивно…— промовила вона.
— Що? — спитав К. з лагідною усмішкою на устах.
— А те, що я прогулююся з незнайомим чоловіком.
— Значить, я ще й досі незнайомий?
— Але ж я вас справді-таки не дуже добре знаю.
— Принаймні знаєте моє ім'я, а я — ваше. Та й гаманець ваш мені знайомий.
— Ну, не зовсім,— сказала вона й розсміялася так по-дівочому нестримно, що аж за живіт хапалася. Спочатку К. поглядав на неї, мов на якусь дивовижу, а тоді й сам пирснув.
— Ви такі веселі. Я не сподівався, що ви вмієте так заразливо сміятися.
— Заразливо?
А. нарешті опам'яталась і попросила вибачення, а потім почала виправдовуватися:
— Насправді я похмура. Батько й мати сварять: чого в тебе завжди кисла фізіономія?
А. вперше зустрілася з К. (краще сказати, виділила його серед натовпу віруючих) у неділю три тижні тому в церкві, яку відвідувала. Вона не сповідувала християнства, та якось випадково зачастила на церковні відправи. Коли вона, сидячи на дерев'яній лавці, слухала урочисту проповідь пастора, співала псалмів або розглядала вигадливу гру фіолетової та червоної барв на вітражах, на її душу находило якесь блаженство. Соромлячись того, що не може похвалитися такою ревною побожністю, як інші, вона вибирала лавку, де було менше людей, і ніхто її не помічав.
Того дня А. запримітила, що біля неї сів юнак, але якоїсь особливої цікавості до нього не виявила, бо вважала непристойним звертати увагу в божому домі на протилежну стать — так їй підказувала не християнська мораль, а просто вихованість. Ні батько, ні мачуха, ні покійна мати не мали нічого спільного з християнською релігією, та надзвичайно сувора сімейна обстановка не могла не впливати на її поведінку. Вдома вона задихалась і, зокрема, тому щонеділі шукала розради в церкві. Однак сталося так, що їй довелося мати справу з цим хлопцем. Орган заграв знайому вже мелодію, яка сповіщала, що зараз обходитимуть віруючих і збиратимуть у мішечок пожертви, а тому А. вийняла з торбинки гаманець і приготувалася. Саме тоді вона завважила, що сусід почав обмацувати кишені, намагався робити це непомітно, та в нього не виходило. Уздрівши краєчком ока його хапливі рухи, вона відчула, як усе її тіло горить. „Забув, бідолаха, гроші!” З великого жалю, ніби мова йшла про неї саму „Яка вона роззява! Знову не взяла!” — пригадалося їй, вона простягла хлопцеві непомітно, щоб ніхто не побачив, власний гаманець. Той взяв його і вийняв звідти дрібні гроші.
Після відправи, вже надворі, юнак назвав своє ім'я, пояснив, що з поспіху забув гаманець, подякував за те, що вона його виручила й пообіцяв повернути борг наступної неділі. Її обличчя залилося рум'янцем, язик ледве ворушився,— мабуть, від думки, що хлопець дізнався, скільки в неї грошей у гаманці, який він згодом, теж непомітно, віддав їй.
Наступної неділі вона не побачила К. (його ім'я вона вже знала, та свого йому не відкрила). Сподівалася, що він обов'язково прийде, хоч і запізниться. Не забувала про нього ні тоді, коли співали псалмів, ні тоді, коли з проповіддю виступав пастор, але сусіднє місце залишалося порожнім. „Може, сів на іншій лавці?” — подумала вона, однак озиратися не посміла. Відправа тяглася, як ніколи, повільно, скінчився збір пожертв, люди вставали й виходили з церкви, та його серед них не було. Її охоплював то розпач, то досада. Звісно, вона не вірила, що юнак міг ошукати її на якусь сотню ієн. Але ж раніше вона з ним не зустрічалась і не була певна, що він ревний відвідувач цієї церкви.
Коли через тиждень, тобто минулої неділі, А. знову забрела до церкви й сіла на тій самій лавці, то побачила, як перед початком відправи прийшов і К. Вони мовчки вклонилися одне одному. Її серце шалено калаталося. Коли всі вставали, щоб хором співати псалмів, голосу К. вона не могла відрізнити від інших, бо, здається, він узагалі його не подавав, а стояв статечно, дивлячись поперед себе. Сидів скромно, поклавши великі руки з довгими пальцями на коліна. Коли відправа закінчилась, К. подав їй знак очима і вони вийшли з церкви. Надворі він одкликав її вбік і, вибачаючись, віддав гроші. На його прохання А. назвала своє ім'я, але від спільної прогулянки відмовилася. Після чого, правда, вона каялася, що була така холодна з ним. Одне її тішило: вона ще побачить його. Непомітно минув і цей тиждень, і ось знову К. сидів біля неї. Сьогодні вона вже не заперечувала проти прогулянки.