Та коли пізно ввечері повернулася додому й лягла спати, то знову чітко, слово в слово, пригадала всю записку й помітила, що заміна „ви” на „ти” робить її зрозумілішою. Чи не означає це, що хоч записка адресована всій групі, та насправді написана для неї? Може, прямим звертанням до неї С. побоювався зіпсувати їй репутацію, а тому вдався до таких туманних виразів, щоб зашифрувати своє щире до неї ставлення? Те, що руїну вже не воскресити…
Вночі линув дощ, важкі краплі забарабанили по благенькій покрівлі. Саме тоді М. заплакала. Гнів непомітно щез, у душі засяяла порожнеча — так наче там пробили отвір і туди хвилею покотився смуток. „Чому ви обрали смерть? Ви не мали права вмирати й залишати мене саму, одну, як палець. Хіба ви не розуміли, що це вже занадто? — її голос слабшав, ставав схожим на жалібний крик самотньої дитини серед руїн спаленого міста, а з грудей вже не виривалося нарікання.— „Я помер п'ять років тому…” Хіба кожен з нас, кому доводиться жити, зціпивши зуби, не може повторити цих слів? Ми, тобто ви, я, всі жителі Хіросіми, вижили й саме тому повинні вірити, що життя має сенс, хоч би як нам було гірко й тяжко. А ви заявляєте, що померли п'ять років тому”.
„Та, може, це я в усьому винна?” — подумала вона, тремтячи всім тілом. Чи не тому в глибині душі вона соромилась того обурення, яке викликала в неї без розсудливість С. ще тоді, коли Р. повідомив її про його самогубство? „Якщо ви згодні вмерти, то я з вами пересплю…» — прислухаючись до шуму річки, вигукнула вона, коли на початку квітня С. зізнався їй у своїх почуттях. Згодом їхні стосунки стали ближчими, і вона забула про той випадок. То невже С. наклав на себе руки, щоб дотримати обіцянку?
М. не переставала тремтіти й під ковдрою. Невже С. їздив на острів Міядзіму вже з цим наміром у голові? Це він запропонував таку мандрівку, М. тільки погодилася. „Якщо він такий запальний, то хай буде, що буде”,— подумала вона тоді. Вона не вважала, що це любов. Просто вирішила проявити великодушність. Заплющивши очі, вона намагалася пригадати все, що сталося тої ночі, чотири дні тому, так наче відтоді минула ціла вічність.
…М. вимкнула світло в кімнаті й пірнула під ковдру. С. все ще сидів на підвіконні й дивився на море. З відчиненого вікна дув солоний вітер, профіль С. виділявся на світлому місячному небі білою плямою. „Невже йому соромно так само, як і мені?” — подумала вона.
— Що таке? — спитала вона тихо.
— Та нічого. Просто коли отак дивишся на море, здається, ніби в цілому світі панує мир. І не віриться, що в Кореї розпочалася загарбницька війна.
— Що, ви про це думали? От дивак!
— Чому?
С. обернувся на ті слова, і вираз його обличчя зник у темряві.
— Хіба не ясно? -відповіла вона, лежачи горілиць у цупкому натільному халаті.— Ви ж самі заманили мене сюди, а тепер сидите й не ворушитесь. Це мені не подобається.
— У мене не виходить так, як у вас. Я вперше…
— Який жах! Ніби я не вперше… Я на вас сердита.
У її голосі вчувалася кокетливість, а тіло дрібно тремтіло від чекання й тривоги.
— Пробач. Я не це мав на увазі. Як би це краще сказати?.. Я хотів заволодіти тобою, бо захопився до нестями. І досі вважав, що це й є любов.
— А зараз думаєте по-іншому?
В її голосі з'явилась нотка стурбованості.
— Та ні. Звичайно, це любов. Тільки от вона мені не зрозуміла. Раніше я в неї не вірив. Однак своє ставлення до тебе я інакше не можу назвати. Та от зараз, споглядаючи на море, я подумав: мої дотеперішні почуття до тебе — це
любов, але як тільки я заволодію тобою, вона зникне, перетвориться у звичайну жагу.
— Я не зовсім розумію. Хіба не любов породжує жагу?
— Так, я прагнув тебе тому, що покохав. Зрештою, це почуття не піддається аналізу. Однак мені здається, що любов зникне, як тільки я тебе обійму. Як би це точніше сказати?.. Візьмімо для прикладу рух за мир. Усі ми палко бажаємо миру, світу без воєн і атомних бомб. Мабуть, тому, що знаємо: миру досягти неможливо, це лише мрія. Я називаю себе прибічником остаточного розв'язання проблеми війни й миру, але я абсолютно певний, що це річ не здійсненна. Я це знаю, а тому долаю перепони на шляху до ідеалу. Якби справді мир настав, то від здивування ми повмирали б. Щось подібне можна сказати й про любов. Вона — недосяжна й виявляється лише в нашому прагненні до неї. Мені здається, що вона кінчається тоді, коли ми заволодіваємо об'єктом наших прагнень…
— Дивні відкриття,— М. підвелася й сіла на постелі, потім, прикривши коліна халатом, ледь-ледь тремтячим голосом додала: — Дуже дивні. Хіба любов не народжується й поступово не росте? Жага і її задоволення — це лише
частка любові. Принаймні так повинно бути. Якщо ж любов кінчається, то це означає, що холоне душа, а тіло тут ні до чого. А ви з цим не згодні?
— Може, любов і росте,— відповів С. невпевнено,— але тільки серед звичайних людей. Вони можуть одружитися, народити дітей і створити щасливу сім'ю. В такому випадку задоволення жаги — частина любові. А що може народитися від нас, людей з поламаним життям? Я маю на увазі не