тільки дітей. А втім, я б не хотів їх мати. Нітрохи не хочу. Передусім навіщо переживати? А крім того, нам не позбутися душевної тривоги, нам чужі такі речі, як захват, самозабуття й радість. Лише в ось таку хвилину починаєш розуміти, яка глибока наша рана. Досі я був у нестямі від тебе. Та я собі тільки повторював: „Ти очманів!” Адже я завжди був холоднокровний. А тому, розуміючи, що мені не позбутися цієї первісної тривоги, я побоююсь своєї незворушності. Мені лячно від думки, що насилу запалений вогонь обернеться холодом.
С. перейшов на шепіт і нарешті замовк. Знадвору долітали розмірені удари хвиль об берег. Обхопивши коліна руками, М. дивилася на нього, як на заблукане дитя. У пітьмі не було видно обличчя С.
— І мені лячно,— сказала вона. С. промовчав. Тоді М. повторила: — І мені лячно. А тому любов треба ростити. Ми обоє приречені, обоє покалічені. Та невже тому вона нам не потрібна? Чесно кажучи, досі я просто вам корилася і на щось більше не надіялася. А тепер я іншої думки. Ви слабкі, але зуміли побороти слабість. Мені теж лячно, я аж тремчу. А тому я вважаю, що ми зможемо плекати нашу любов. А ви як думаєте? — М. простягла в темряві руку і тихо сказала: — Мені трохи холодно.
Її тіло дрижало й тоді, коли С. міцно стиснув її в обіймах.
ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. ВЕЧІР
Поволі небо темніє, і з нього спадає безліч сніжинок. Такий сніг у Токіо — велика рідкість; виходячи з квартири Токіко, я й не гадав, що почнеться такий снігопад, не сподівався і в кав'ярні, де юна офіціантка мріє стати Попелюшкою, і дізнався про нього не з прогнозу погоди, а від таксиста по дорозі сюди — він ручався за точність своїх слів; здається, з неба почало сипатися ще коли я був у патінко, а тепер з дому Юкіе видно, що не перестане і вночі; коли отак дивишся, як снігове покривало ховає під собою будь-яку грязюку, то здається, що й спасіння душі відбувається подібним чином.
— Що ви там робите?
— Я? Дивлюся, як мете снігом.
— І вам не холодно? А в кухню задуває. Скупатися не хочете?
— Лінь іти в незнайому громадську лазню при такій погоді. А крім того, голод дає про себе знати, краще вечері почекаю.
— Я зараз приготую.
Коли навколо темніє й настає вечір, я почуваю дивний неспокій, хочеться, щоб швидше заходила ніч. Навесні й улітку в таку сутінкову пору, коли над землею пливе димчасте сяйво, мені здавалося, що на вулицях міста мене хтось переслідує, і я тішився приходом ночі — так ніби за мною раптом зачинялися двері, бо я, напевно, думав, що тоді всі мої гріхи потонуть у темряві й ніхто не вкаже на них пальцем, та надії мої не справджувалися: надходила ніч, безмісячна, беззоряна, а відчуття провини не зникало, хоч би як далеко я перебував від людської оселі і не бачив вогника в її вікнах. У пітьмі народжувалися нові помилки й муки, ховалися страшні химери. Денне світло не тільки освітлює наші обличчя, а й сліпить очі іншим людям, я ж спритно тікаю від жінок, непомітно-ні Кадзуко, ні Акімі, ні Місао, ні Савако, а тепер і Токіко навряд чи зможуть дізнатися, куди подівся такий пройдисвіт, як я, одним словом, я зникаю в пітьмі і, прикинувшись чужинцем, подумки повторюю: я в повній безпеці, та це не означає, що мої гріхи зникли, що я забув про них хоч на один день, навіть якщо обмануті жінки, точніше, їхні мстиві духи, не проклинають мене за завдану прикрість; дарма я переконую себе, що намагаюсь залишити про себе добру пам'ять, бо досить було мені опинитися в Юкіе, як я чиню вже нове зло. Мені здається, що цей світ — пекло, а я ще за життя став привидом, який блукає в темряві, і нема мені спасіння.
Ну й заметіль! Звичайно, коли мені вдавалося заховатись у нічній темряві, якийсь час я насолоджувався відпочинком, а тепер, коли на землю падає сніг і загладжує всі гріхи, як милосердний Будда, коли навколо темніє, але перед очима кружляють білі сніжинки й ця біла ніч доходить до самого серця, мені здається, що колишні провини ховаються під білим покровом, як гроби. Під час такого снігопаду шум у місті припиняється. Чути легкий дзенькіт посуду — це Юкіе порається на кухні. Маленький садок засипало снігом,— за мого дитинства його випадало набагато більше. Мати щось шила, а я прислухався, як тихо, тихіше, ніж зараз, спадали з неба лапаті сніжинки, як час від часу купки снігу зривалися з дерев і гупали на землю, в кабиці тлів жар, і мати підкидала хмизу, й він тріщав, наганяючи на мене журбу. „Мамо, мені сумно”,-пригадую, жалівся я. „Тобі нема чого журитися — з тобою твоя мати”,-відповідала вона, та все одно мені не ставало веселіше на душі в такі дні, вечори, коли надворі сніжило. Мабуть, і її щось гризло, бо час від часу, завмерши з голкою в руці, вона начебто намагалася почути якісь далекі звуки. Я не знаю, чи чоловік покинув її, чи рано помер, але тоді вона була ще молода, гарна й лагідна, у пошуках щастя мандрувала з провінції в провінцію, поки нарешті не потрапила в благодійний шпиталь і упокоїлась, уже постарівши на обличчі, хоча відтоді, як вона разом зі мною сиділа біля вогнища, минуло небагато років, тобто померла передчасно, ніколи їй не таланило, та ще й з таким тягарем на руках, як я; обдурена черговим чоловіком, вона хапала мене за руку, і ми крутилися по світу, як той обертовий ліхтар — так наче сенс життя у втечі. Може, якби ми залишилися в тому далекому, невеличкому, засипаному глибоким снігом селі — мені здається, що це моя батьківщина, хоча не можу пригадати, в якій вона префектурі, і в матері не розпитав,— то наше життя, мамине й моє, склалося б зовсім інакше. „Якби тебе не було…” — скаржилася пізніше мати, священик слухав ці слова і, всміхаючись, приказував: „Було б добре віддати таке чортеня кудись у підмайстри. Тоді б тобі жилося вільніше”,— а я від гніву ладен був накинутися на нього, як собака. Та я думаю, що єдиним щастям для матері було жити разом зі мною. „Мамо, чому падає стільки снігу. Це снігова королева сипле його?” — розтираючи сонні очі кулачками, питав я. „Ні, не королева. Вона тільки стукає у двері й краде маленьких дітей, які не слухаються мами й вискакують надвір. Ти зрозумів, що цього не можна робити?” — повчала вона. Я кивав головою, а сам думав: „Якщо снігова королева з'являється тільки сніжної ночі, то це означає, що саме вона сипле сніг. І, мабуть, робить це від гіркого почуття самотності. Живе одна в горах, сумує без діток, а тому засипає землю снігом і йде до села шукати їх”. Але ж діти сиділи з матерями, й ніхто їй дверей не відчиняв, а тому вона шкандибала, ледве волочачи ноги, від двору до двору. Не було матерів без дітей і дітей без матерів, саме тому вона, залишившись сиротою…