Несподівано засвистів локомотив, швидкість потягу поволі зменшувалась, його колеса застукотіли на стрілках, і Канае затрясло. Він глянув у вікно. Потяг ще більше сповільнив свій біг, а з репродуктора сонний голос сповістив:
— Панове пасажири, поїзд прибуває в Майбару. Хто робить пересадку в сторону Цуруги…
Канае стежив за яскравими вогнями в просвітах обліпленої снігом шибки. Незабаром поїзд раптово зупинився.
— Ой, скільки снігу!
Канае обернувся на цей голос і зрозумів, що дівчина звертається до нього.
— Здається, сніг пішов невдовзі після того, як поїзд виїхав з Гіфу,— сказав він, але відчиняти вікно не спішив, бо знав, що тільки напустить холоду. Одного погляду було досить, щоб побачити, що дощ таки справді змінився снігом. Канае протер пальцями шибку — на платформі було важко що-небудь розрізнити, хіба що окремі людські постаті. З вагона зійшло кілька пасажирів, а не ввійшло жодного.
— Схоже на те, що і в Кіото випав сніг!
— Ви так думаєте?
Дівчина злегка нахмурилась і втупила очі в вікно, за яким майже нічого не було видно. Дзвінок сповістив про відправлення поїзда. Канае глянув на годинник: стрілки показували двадцяту двадцять три. Попереду ще була довга ніч.
— Правда ж, сьогодні поїзд майже порожній?
— Не знаю. Я вперше ним їду.
— Мабуть, у всьому винна погана погода. В суботу я часто сідаю на цей експрес. І завжди його вагони переповнені.
Попутниця привітно всміхнулася. Тепер її обличчя промінилось молодістю, а ще недавно, коли Канае відкрив їй зміст телеграми, воно було заціпеніле.
— Отже, ви часто їздите до Кіото?
— Не дуже, лише в суботу.
— І рідня ваша там живе?
На вустах дівчини з'явилася невиразна усмішка. „Коли вона щосуботи витрачає три години на поїздку з Нагої в Кіото,— роздумував Канае,— то, мабуть, для цього є важлива причина. Може, досі вона жила в Кіото, а тепер дістала роботу в Нагої? А може, її батьки живуть в Кіото, або вона їде на зустріч з кимось?” На більше його розум не був здатен. Канае навіть не міг угадати, одружена вона чи ні.
— Ви мене не зрозуміли?
Поїзд загрюкав зчепленнями й рушив. Дівчина мовчала, та з її уст все ще не сходила таємнича усмішка. Канае втратив надію на відповідь і відвернувся до вікна. „Дівчина, що кожної суботи їздить до Кіото… Вони пустилися в дорогу, мабуть, з такою ж, як у неї, валізою. Невже від самого початку вони задумали відправитися до Хіросіми і вкоротити собі віку? Одна з них уже мертва. Це незаперечний факт. Поки я вів у вагоні безтурботну розмову з випадковою попутницею, одна померла, а друга в непритомному стані чекає мого приїзду. Та хто вона, ця друга?”
Швидкість поїзда збільшилась, і знов у вагоні запанувала колишня атмосфера. Застукали одноманітно колеса, засвистіло парове опалення. Майже всі пасажири, зайнявши по кілька вільних місць, почали дрімати. Дівчина навпроти взяла в руки книжку. „В мене теж була книжка. Вона, напевно, в портфелі,— згадав Канае.— Перший том „Калевали”. В його уяві виплив напружений вираз очей Аяко Аймі, з яким вона слухала його розповідь про ці легенди. Леммінкяйнен вирушив у країну Туонелу, мабуть, наперед знаючи, що там на нього чекає смерть. Хоч міфічні герої несли в собі морок приреченості, та не зізнавалися в цьому, а вступали в єдиноборство з дійсністю. Вона для них — це щось зовнішнє, навколишній, світ, а тому їх не лякала навіть загибель. А от ми, в тому числі Аяко й Мотоко, не можемо існувати з мороком усередині, бо річки Туонели протікають через наші серця.
Шибки ще дужче обліпило снігом. „Власне, куди я їду?” — питав себе Канае. Експрес, що мчить крізь завірюху… Лише три тижні тому він, Канае, їздив у кількаденну новорічну відпустку до батьків на Хоккайдо, та лишився про неї тільки невиразний спогад. Глибокий, до самих вікон поїзда, сніг на платформі. Земля, вкрита білим покривалом… А от зараз поїзд мчить не на його батьківщину, а в протилежному напрямку, в зовсім незнайому місцевість. Чимраз далі й далі. У невідому сторону, на зустріч зі смертю, де його не чекає, як раніше, домашній затишок, материнська усмішка, гаряча рибна юшка в грубці і справні лижі. От яка вона, та дійсність. Як далеко звідси до батьківської оселі! Він заїжджав туди і взимку, три тижні тому, і торішнього літа, п'ять місяців тому, але не почував щемкої радості від зустрічі з батьківщиною, як під час студентських канікул. „Я не хотів їхати,— міркував Канае.— Зовсім. Але обставини життя стали такими нестерпними, що я з опалу покинув столицю на тиждень. Виходить, піддався примсі?” Якби ж я залишився в Токіо й мав частіше з ними дружні розмови, то, мабуть, усього цього не трапилося б. Прибувши на Хоккайдо, я марнував час, а з голови мені не виходила думка: от би якомога швидше повернутись у столицю й побачитися з дівчатами! І хоча мати дорікала мені за мою замкнутість під час таких рідких відвідин, я дивився в її допитливі очі й не зважився сказати їй про дівчат. Справді. я жив наче вві сні і не міг сказати нічого певного. Бо тоді, так само, як і зараз, я ще не знав, кого з двох люблю — Аяко Аймі чи Мотоко Моегі. Може, я уявляв собі Аяко дружиною, а Мотоко — коханкою? Яке зухвальство! А чи не воно вбило одну з них? Ні торішнього літа, ні цієї зими не слід було їхати в гості до батьків. Набагато важливішим було зробити остаточний вибір. Невже мені від природи судилася така млявість і нерішучість? Несусвітній дурень, якому не дано зрозуміти ні своєї душі, ні чужої”.