В промінні надвечірнього сонця листя клена взялося багрянцем, а трава біля веранди поринула в тінь. Почали своє надривне сюрчання цикади.
— Ген-тян, заходь у дім! — покликала з кухні Нісімото хлопця, що з невеликою поливальницею бродив між деревами.— Сома-сан, прошу й вас!
— А все-таки чого ви серед дня вибралися до міста? Мали якусь невідкладну справу? — стежачи за Ген-тяном, допитувався Канае в Аяко, що сиділа поруч.
— Шукала роботи або хоч підробітку.
— Роботи? Але ж ви вчитеся.
— Я вже кинула Жіночий інститут мистецтв. На прохання Мотоко-сан я відвідувала його з квітня, але ж плата за навчання дуже висока і, крім того, таланту в мене нема…
— Дивно. Та хіба за два-три місяці можна взнати, є в тебе талант чи ні?
— Коли живеш з Мотоко-сан, то швидко зрозумієш. Мені було важко усвідомлювати, що за мене вносять плату. Тому й кинула.
— І через це посварилися з Мотоко-сан?
— А чого нам сваритися?
— Але ж вона поїхала до Хіросіми?
— Це різні речі. Мотоко-сан любить казати, що іноді варто пожити самій, а тому мене з собою не бере. І мені радить подорожувати наодинці. Я гадаю, щось їй досадило, і вона спересердя кудись поїхала.
— А коли ж повернеться?
— Не знаю. Коли захоче.
Помітивши, що Ген-тян уже в домі, Канае підвівся з веранди, взяв порожні відра і сказав до Аяко: „Піду ноги помию.— Він уже був рушив, та, ніби щось пригадавши, обернувся й запитав: — Слухайте, Аяко-сан, коли так, то, може, зробимо мандрівку по Хоккайдо? Якщо зупинимося в моїх батьків, то для поїздки по навколишніх місцях грошей у мене вистачить. Що ви на це скажете?”
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
Якби одного дня ми не збагнули, що потік часу не можна зупинити, що вже пізно й назад вороття нема, то й не знали б, як це звичайно буває, від чого його відлічувати. Я сказала: „Від'їжджаємо”,— а Ая-тян, усміхаючись, услід за мною повторила: „Від'їжджаємо”. Однак той час треба відраховувати не від того моменту, коли, опинившись наодинці, ми тихо проказали, як пароль, одне й те саме слово, а набагато раніше. Відколи? Відтоді, як у холодній кімнаті сон чергувався з гнітючим пробудженням? Ні, раніше, багато днів тому, коли я усвідомила, що існує в о н о — вже тоді час переродився, зрівняв мене з н и м, поглинув мої почуті й жалі і плив, розливаючись широкою повінню. А тому від’їзд для мене нічого нового не означав. Коли ми вийшли з дому Нісімото і, дібравшись окружною дорогою до токійського вокзалу, сіли в експрес, я не відчула якоїсь змін в характері часу, а, як і інші пасажири, бадьоро розмовляла з Ая-тян. І тоді й о г о голос зливався з моїм і остерігав, щоб я не зрікалася свого наміру, бо нічого страшного в цьому немає. А чого б я мала його зрікатися? Все вже давно було вирішено, тож чого б я мала боятися? Можливо, відтоді час поплив інакше, і зупинити його нову течію не могла не тільки я, але й Ая-тян. Не годен був цього зробити й Сома-сан. Цей нерозумний чоловік утішав себе ілюзією, що він живе в одному зі мною часі і що врятує мене, заговорюючи такими словами, як „мир”, „мистецтво” і „кохання”. Певно, Сома-сан і Ая-тян належать одному часові, та про себе я цього сказати не можу. Та хіба ви, Сома-сан, зрозуміли мене? Мій час цілком інший, можна сказати, що вій уже й зупинився. Бо час пливе тоді, коли щось міняється, коли зустрічаєшся з незнайомими людьми, бачиш незнайомі краєвиди, з нетерпінням відкриваєш для себе невідоме. У мене ж нічого не міняється, нових краєвидів не бачу, невідомого не відкриваю, надій ні на що не маю. Тільки одне я знаю: в о н о оточує мене звідусіль, щохвилини підштовхує вперед і провіщає кінець. Я знаю, де початок і де мене жде кінець. Його не минути, ми йдемо йому назустріч, ні, навпаки, він наближається до нас — це я давно збагнула. Знаю, що той кінець розростеться, роздробиться, заповнив собою час і поступово загусне, стужавіє. Як повітря, яким я дихаю. Як ніч навколо мене.
…”Це не ніч, але й не день”,— насилу думала вона заціпенілим мозком. І справді день став схожим на ніч, із просвітів між чорними хмарами ринув, як із цебра, залопотівши по землі, такий самий чорний краплистий дощ. Над головою плив туман, і крізь нього вона вже не вгадувала навколишніх предметів. „Таке можна було б побачити вночі, в кошмарному сні, а не вдень!” — кричала вона, як хворий на пропасницю, але її думки не набирали словесної форми, тільки в очах закарбувалися розвалені будівлі, покалічені дерева, погнуте залізяччя, загачені уламками цегли та каменю вулиці, купки попелу, з яких зовсім нещодавно, слабнучи мов пружина, виривалося назовні тяжке зітхання і які були вмістилищем людських душ. Промоклі під чорним дощем подоби людей не зникли, а далі ворушилися в цьому незвичному світі, злегка просвічуючи, мов привиди, крізь темряву.
— Сестрице, чого ви мокнете? — Вона почула чийсь голос, який здався їй дорогим уже через те, що належав людині.— Ідіть сюди, тут сухіше.
З-під зруйнованого будинку до неї зверталася подоба людини, а не сама людина. Крізь порваний кітель захисного кольору проглядало обпечене тіло, половина обличчя ховалася під бинтами.
— Солдате, вас дуже поранило?