Для нового відвідувача біля стійки Момоко нарешті принесла напій, і відразу (Канае навіть не встиг вставити своє слово) між ними почалася сяка-така балачка, а тому Канае мовчав і, тримаючи в руці склянку, стежив за дівчиною. Вона щось відповідала, а потім якось несподівано її погляд зупинився на вечірній газеті, яку новоприбулий гість збирався вже складати.
— Сома-сан…— раптом озвалася вона, підступивши ближче до нього.
Її погляд був такий серйозний, що Канае захвилювався. Сусід зиркнув у його бік.
— Що таке?
— Ви знали про це?..
Вона підсунула йому сторінку місцевої хроніки. Якусь мить його очі блукали по газеті, поки не натрапили на коротеньку замітку з фотографією й заголовком: „Самогубство драматурга Мітіо Като”. І відразу в полі його зору з'явилося чорне-чорнісіньке море. Може, він, Канае, забув саме про це?
— Знав. Сьогодні нам у редакцію повідомили.
— Це сталось учора ввечері. Такий молодий!
— Не дуже.
— Як це — не дуже? Тридцяти шести років. Звичайно, ви молодші за нього, але… Вам скільки? Двадцять п'ять чи двадцять шість?
„Чого вона до мене прискіпується?” — міркував Канае. Вона так уважно дивилась на нього, що аж сусід зацікавився.
— Чим ви незадоволені? — несміливо запитав він.
— І ви, Сома-сан, цього не розумієте? А ще працюєте в видавництві! Не те що інші наші клієнти. Мали б розуміти. Навіщо ви прийшли в бар, та ще й з якимось там різдвяним подарунком? Чому не пішли на ніч віддати йому останню шану?
— Сімма, головний редактор, пішов. Зрештою, наше видавництво не спеціалізується на художній літературі, а, крім того, я не мав справи з Като-саном, а тому буду присутнім тільки на похороні післязавтра, двадцять п'ятого числа.
Момоко пильно, майже зневажливо дивилась йому в очі — так, наче заглядала в саму душу. Не в змозі витримати и погляду, Канае запитав:
— А ви знали його?
— Ні. Звідки я могла його знати? Лише слухала кілька разів його п'єсу по радіо. В мене залишилося враження, що він — обдарована людина,
— Вам не слід брати цього так близько до серця.
Момоко стояла навпроти по той бік прилавка й наче не чула звертань інших гостей.
— Мені не слід, а вам, Сома-сан, треба,— сказала вона тихо. На тлі гучної мелодії „Jingle bell” її голосу ніхто, крім Канае, напевне, не чув (кожне її слово відгукувалося в ньому сумною луною й западало глибоко в душу).— Я знайома далеко не з усіма його творами, але мені здається, що його ставлення до мистецтва було чистим і серйозним, аж надто серйозним. Між драматургією й прозою, мабуть, є різниця, але ви добре знаєте — ви ж самі задумали роман,— що якраз чистота й серйозність намірів перешкоджає вам його закінчити. А коли так, то Мітіо Като не можна вважати, так би мовити, представником старшого покоління. Навіть якщо він пише по-іншому, ви не маєте права бути байдужим до нього. Я ніколи не дивилася на вас як на редактора якогось там видавництва, ви для мене — майбутній романіст, автор літературних шедеврів. Пам'ятаєте, під час першої нашої зустрічі ви сказали: „Тільки те мистецтво чогось варте, заради якого варто прожити життя”. І така людина байдужа до митця, якому випало страждання і на додачу смерть!.. Невже, по-вашому, варто жити для того, щоб слухати мелодію „Jingle bell” і пити віскі? Ви скажете: Різдво?.. А що таке Різдво?