Щоб не довелося сідати на ходу в чужий вагон, Канае підійшов до свого, передостаннього. Дарма він виходив на платформу, все одно не побачив нічого, вартого уваги. „Я б ніколи в світі не подумав, що таке може статися. Та я в цьому не винен.— Канае піднявся в тамбур.— Уже нічого не вдієш”. Знову задзеленчав дзвоник. Канае відчинив двері вагона — і в обличчя йому вдарило тепле повітря. Він попростував до свого купе і застав на порожньому раніше місці чоловіка, того п'яного, що трапився йому на платформі. Чолов'яга розвалився на лаві і займав стільки місця, що вистачило б на двох пасажирів, поли його протертого дощовика торкалися підлоги.
— Слухай, ти…
Видно, чоловік міцно спав і нічого не чув. Раптом поїзд загримотів зчепленням і рушив. Канае махнув на все рукою і, переступивши через витягнуті ноги сусіда, сів на своє місце. У чоловіка не було ні портфеля, ні валізки, а, значить, він не збирався їхати кудись далеко. Може, сп'яну забрів у цей швидкий поїзд? Та бог з ним! „Бо, може, всі ми помилилися поїздом, який везе нас туди, куди не треба. І Мотоко Моегі, і Аяко Аймі”,— легко зітхнув Канае і знову потягся рукою до блокнота.
ЗИМА КОХАННЯ
Із завмиранням серця А. стояла під плакучою вербою над каламутним каналом неподалік від закусочної, де К. вгощав її сіруко, і досить далеко від дому, та все одно переживала: а що як хтось із знайомих побачить її? Заходити до закусочної сама не посміла. Минулого разу на прощання К. сказав, що несила чекати аж до наступної неділі, а тому А. радо погодилася зустрітись саме тут у середу. Вибрати кав'ярню на яскраво освітленій центральній вулиці вона й не подумала, бо було в її характері щось старомодне.
Цього вечора асфальтована дорога вздовж каналу була майже безлюдна, та А. не почувалася самотньою. Присівши навпочіпки, вона дивилась на поверхню води, в якій відбивалися зорі. Коли хтось проходив, вона вдавала, ніби кудись іде, але потім знову поверталася на старе місце.
Прибула вона сюди раніше домовленого часу і навіть не відчувала прохолодного вечірнього вітру. Це була її перша таємна зустріч, а тому вона не уявляла собі, як це можна змушувати когось чекати. „К. сподобався мені, тому я згодилася прийти. А чекати не страшно»,— думала А. Здивована власною сміливістю, вона почувалася зараз надзвичайно щасливою. Ніщо її не тривожило. Мабуть, тому, що під час відвідин його кімнати в багатоквартирному будинку К. поводився так, як личить культурній і чемній людині. Вони навпереміну щось говорили. А. розповідала здебільшого про свою рідню і щоденне життя. К. згадав небагато із свого минулого. А коли настав час прощатися і вони встали, їхні тіла ненароком зіткнулись, і К. злегка обійняв її. Від поцілунку А. не відпиралася. Згадуючи про це зараз у темряві, вона відчула, що червоніє. К. соромливий, сердечний хлопець, їй навіть стало жаль його — як-не-як, живе сам-один серед чужих людей. Повз її увагу не пройшло й те, що в нього відірвався ґудзик на сорочці. „Як прийду вдруге, пришию”,— потай вирішила А.
Що К. наближається, вона здогадалася по його ході. А. навіть не задумувалася над тим, чим особливим виділяється хода цього ще мало знаного хлопця. Вона встала й пішла йому назустріч. „Добре, що темно — рум'янцю на мені не буде видно”,— подумала А.К. простягнув їй руку, обійняв за плече і ніжно, як того разу, поцілував. Після того вони вдвох пішли вздовж каналу.
— Як добре, що ви прийшли. Я так хвилювався: ану ж ви мною знехтуєте.
— Я сказала, що йду в кіно. Здивована мачуха хотіла щось заперечити, але я мерщій вийшла.
— Потім сваритиме?
— Байдуже. Я не боюся докорів. Взагалі-то я слухняна, але як щось вирішу, то не відступлюся. Та хіба можна завжди отак трястися?
Щоб підбадьорити себе, А. всміхнулась, а за нею й К.
— То куди підемо? — запитав хлопець.
— Куди-небудь.
— Звідси недалеко до тої закусочної…
— Краще прогуляємося. Я люблю ходити.
Вони, поминули закусочну й попрямували до трамвайної лінії.
— Правду кажучи, я готова йти куди завгодно. Хоч на край світу.
— А конкретніше — куди?
— Куди завгодно. Я ж ніде не була, нікуди не подорожувала. А ви?
— Я? Я можу сказати про себе те ж саме. Хотілося б поїхати кудись разом з вами. Але в такого низькооплачуваного службовця, як я, часу і грошей катма.
— Проте є свобода. Я вам заздрю. Я маю гроші — з дитинства веліли щомісяця відкладати, — але не можу витратити їх. Ви не уявляєте, як погано, коли тебе позбавляють свободи.
— Що ж тут дивного? Вас бережуть, як зіницю ока.
— Іноді я даю волю фантазії, й мені кортить утекти з дому. Та нічого в мене не вийде, я не проживу сама довго, бо ніколи не заробляла на прожиток.