— А.—ко, цей чоловік дуже хороший. Сама переконаєшся при зустрічі.
„Це мачуха заговорила своїм облесливим голосом. Як згоджуся на одну зустріч, вони змусять мене й до другої, третьої. Так уже було. Коли я рішуче заявила, що претендент у женихи мені не подобається, мачуха як розсердиться: „Та ти подумай, що скажуть люди! Хіба можна тепер відмовлятися?” Не мовчав і батенько: теж сварив. А для мене найголовніше не суспільне становище й професія, а сердечність. Я відчуваю спрагу до того, чого нема у вас — ні в батька, ні в мачухи, ні в сестри. Та хіба ви зрозумієте?!”
— Якби ти дружила з кимсь порядним, я б не заперечував. І тобі не соромно зустрічатися з невідомим чоловіком?
„Соромно?..” А. підвела голову й глянула на розгнівав батькове обличчя. Його підборіддя дрібно тряслося. „Чого я маю соромитися? К.—сан — чудовий хлопець, релігій і вихований”.
— Мені нема чого соромитися,— відповіла А. й відразу пожалкувала. Краще було б мовчки вислухати, а відмовитися тільки від оглядин. Та коли вже вона заговорила, слова самі, як живі істоти, зірвалися з її язика:
— Я зустрічалася з тим хлопцем у кав'ярні, але не бачу в цьому нічого поганого. Ви пропонуєте мені зробити вибір на основі анкетних даних і фотографії, я ж власними очима і серцем оцінила його. Він простого роду, займає скромну посаду, тож вам, тату, не підійде. А мені він до душі. Я люблю його.
Ці слова відбилися в кімнаті луною, а батьки ще не встигли опам'ятатися, як А. встала і, не оглядаючись, зникла за дверима.
ВЗИМКУ, ДВАДЦЯТЬ СІМ ДНІВ ТОМУ
Як і було домовлено, Канае завітав у дім Нісімото в неділю ввечері. Ген-тян одержав від нього під Різдво просту розбірну іграшку, а господиня прийняла гостя з такою радістю, так його щедро пригощала, що він аж здивувався. Не було сумніву: іграшка справді припала хлопцеві до серця. Веселий настрій Ген-тяна передався й Канае, завдяки чому (а також випитій склянці пива) він почувався якнайкраще, коли піднявся на другий поверх.
— А де Аяко-сан? — ніби між іншим, запитав він, умостившись навпроти Мотоко й засунувши ноги під ковдру над котацу.
— Допомагає господині прибирати на кухні. Скоро прийде.
Хоча за вечерею Мотоко теж спробувала пива, її обличчя , було спокійне. І тільки в очах проглядала іронія, а тому, побоюючись, що вона глузуватиме, Канае поспішив узяти ініціативу в свої руки.
— До речі, як вам мій подарунок?
— Та нічого. Тільки не треба говорити про це Ая-тян, а то в неї зіпсується настрій.
— Я про інше. Маю на увазі вовняний жакет.
— Ага-а. Дякую.
— Нема за що. Краще скажіть: не сподобався?
— Чому ви так думаєте?
— А тому що Аяко-сан одягає, а ви — ні. Я відразу не певен, сподобається вам така приглушена барва чи ні. Ви, художники, вибагливі щодо цього.
— Якщо ви так переживали, то не треба було купувати. З якої це радості я мала б одержувати від вас подарунки?
Як і в барі, її обличчя прибрало недбалого, ба навіть зневажливого виразу.
— А чому б і ні? Хіба я не маю права подарувати вам щось на знак прихильності?
— Я можу обійтися без цього. Не хочу йти проти себе й напускати на обличчя добродушної усмішки, як Ая-тян.
— О, які ви суворі! Чого в вас такий поганий настрій? Там, у їдальні, ви були начебто іншою.
— Мені не до вподоби, коли чоловіки підносять жінкам дарунки, щоб привернути їх до себе. У такому випадку тільки й чекай що тебе ошукають. Особливо ризикують такі щирі й довірливі, як Ая-тян. Я раз по раз нагадую їй про це.
— Можна подумати, ніби я — вовк, що чатує на овечку,— проказав ображено Канае, та, однак, не почував зла проти ущипливої співрозмовниці, бо знав, що це в її дусі.
— Викликає побоювання й ваш м'який характер.
— Невже ви гадаєте, що я такий безневинний?
При цих словах вигляд Мотоко раптом змінився, а її напрочуд лагідний голос навіть уразив Канае.
— А хіба ні? Ви такий несміливий, що далі нікуди. Через це ви ніколи не могли б закохатися, правда?
„Цікаво, на що вона натякає?” — подумав Канае, але, почувши на сходах тупіт людських ніг, не міг видобути з себе жодного слова.
— Вибачте, що довго затрималася. Чаю налити? — Аяко прийшла з термосом у руці й почала поратися коло буфету.— Про що це ви говорили?
— Сома-сан допитувався, чому я не ношу жакета, якого він мені подарував.
— Он що!
Аяко обернулась і глянула широко відкритими очима на гостя. Канае принишк, але тут же в нього влучив другий удар.
— Сказав: я заберу, якщо вам не подобається.
— Неправда! — поспішив заперечити він.
— Мотоко-сан не з тих, що зразу видають своє захоплення або розсипаються в подяках. Хоча в душі, будьте певні, радіє. Правда, Мотоко-сан?
Обороняючи подругу з усією серйозністю на обличчі, Аяко не відводила очей від Канае — так, наче вірила, що це його слова. На ній був яскраво-червоний жакет, що справді дуже пасував їй. „А от Мотоко жакет не сподобався”,— тут же згадав Канае.