— Ні, я не міг такого сказати.
Допитливий погляд Аяко перескочив на подругу.
— Сома-сан таки правий. Просто я спробувала розіграти тебе, Ая-тян.
— Який жах! Ви це серйозно?
— Будь ласка, подай мені оту коробку.
Аяко зняла подарунок з буфета для чайного посуду, а Мотоко вийняла з коробки жакет і розгорнула його на дошці над котацу.
— Що, надто похмурого кольору?
— Саме для бабусь.
— Е, ні. Дайте я приміряю на себе.
Аяко притьмом скинула свій жакет і одягла новий, що проти яскраво-червоного здавався простим, але вражав глибиною темно-синіх і коричневих відтінків на майже чорному тлі.
— Що це за колір?
— Червонувато-коричневий,— коротко відповіла Мотоко.
— Мотоко-сан, ви віддаєте перевагу темним барвам, а тому я подумав, що такий подарунок припаде вам до смаку.
— А я не сказала, що жакет не сподобався мені. Ая-тян, дай-но його мені.
— Як на мене, то він чудовий. Може, обміняємося?
— Такий крикливий дитячий колір — ні, тільки не це.
Здавалось, ображена Аяко замовкла і, знявши жакет, хихикнула. Засміявся й Канае.
— Мотоко-сан, отже, мій вибір вас задовольняє?
— Мені все підходить, бо я не ганяюся за модою.
Все ще насупившись, Мотоко склала жакет у коробку — не як щось непотрібне, а як дорогоцінне. А може, це лише так здалося Канае. Як завжди, на ній був чорний светр з обмазаними фарбою рукавами, що пасував їй якнайкраще.
Коли гостеві подали чаю, він попросив чогось міцного. Мотоко вийняла з буфета віскі і, довго не роздумуючи, налила йому просто в чашку. Язик у Канае розв'язався, правда, скоріше від такого обслуговування, ніж від хмелю. Аяко не втручалась, а тільки стежила за розмовою, всміхаючись.
— Значить, ви, Мотоко-сан, не хотіли прийняти мій подарунок тому, що наші смаки розходяться?
— І через це.
— Невже ви так дорожите своїми уподобаннями?
— Сома-сан, що ви кажете? Ви ж митець… Чим же тоді дорожити?
— Воно-то так… А хіба підносять дарунок не з урахуванням цього моменту? І роблять це, гадаю, не просто для того, щоб здобути прихильність.
— Мені, однак, здається, що Сома-сан вибрав для мене жакет краще, ніж це зробила б я сама,— підтримала гостя Аяко, та це, видно, ще більше зіпсувало настрій Мотоко. Бо, зсунувши брови, вона раптом накинулася на подругу:
— Невже ти, Ая-тян, не здогадалася, що все це розраховано на те, щоб завоювати твою прихильність? Звичайно, в Сома-сана непоганий смак. Але я сумніваюсь, щоб такий юнак та розумівся на жіночому вбранні. А втім, ти, Ая-тян, наперед настроїлася на те, що його подарунок припаде тобі до серця. Безперечно, колір твого жакета симпатичний, але ти прийняла б радо будь-який інший, навіть найгірший, рожевий, аби тільки з рук Сома-сана. Ти диктуєш свою волю беззахисному серцю.
— Таке скажете!
— Хіба неправда? Якщо ти себе шануєш, то сама повинна вибирати для себе одяг на свій смак, якщо ж ні, то тобі все одно. Якби батько й мати звеліли тобі вийти заміж за чоловіка, знайомого лише по фотокартці, то невже ти послухалася б? Невже тобі було б байдуже, кого тобі ладять за нареченого?
— Наречений і подарунок — різні речі.
— Різні? Найдорожче в людині:— це власна особистість, власні прагнення й уподобання. Тобі, Ая-тян, не повинно бути однаково, який колір жакета — рожевий чи яскраво-червоний. І не все з рук Сома-сана має тебе задовольняти.
— Мотоко-сан, виходить, червоно-коричневий колір вам не до душі? — покепкував Канае й вів далі, бо співрозмовниця мовчала: — Загалом ви маєте рацію, але ваше звинувачення, що я намагаюся здобути прихильність Ая-тян, безпідставне. Я ж вам обом підніс однакові дарунки.
— Однакові?..— Канае почув злість у цьому слові, і злякався: ану ж Мотоко виведе його на чисту воду? Але тим часом вона провадила: — Та з якої це радості я маю одержувати подарунки?
— Адже ж Різдво…
— Я не маленька дитина.
— Ну навіщо така серйозність? — втрутилась Аяко. У її голосі вчувався сум.
Канае налив собі в порожню чашку віскі. „Чого це Мотоко злиться?” — подумав він, але ні в її спокійних рухах, ні в голосі не помітив нічого, що розвіяло б його сумніви
— Ая-тян надто щира й довірлива, а тому я прочитала їй нотацію.
— І як привід використали мене? Яка несправедливість! — зітхнув Канае і ще раз налив у чашку віскі.
— Ая-тян бракує пильності. Сома-сан, зрозумійте мене правильно, я не велю їй остерігатися вас. Ви людина добра і, як самі зізнаєтеся, не шкідлива. Але ж хтось інший, спритніший, міг би легко її ошукати. Ось чого я переживаю.
— Нічого зі мною не станеться.
— Ні, я боюся за тебе.
— І не сталося…
Слухаючи їхню суперечку, Канае задумався. „Цієї осені Мотоко проговорилася, що Аяко втекла від батьків з коханцем, а потім і його покинула й переселилася до неї. З цього факту я зробив висновок, що той молодик обдурив її, і на цій передумові побудував свій роман. Та, мабуть, не все тут ясно, бо чого ж тоді Аяко така незворушна? З першого погляду вона тендітна, піддатлива, та навряд чи її можна купити якимось там подарунком. Певно, і Мотоко знає це краще за мене. Та якщо вона так до неї прискіпується, значить, є для цього причина. Але яка? ..”