— Ця картина — шедевр, бо в ній є душа.
— Кажете, душа?.. Справді, в ній витає моя душа, але як привид…
— Я не це мав на увазі.
Мотоко повторила ще кілька разів слово „душа”, а тоді глузливо засміялася. Її низький голос у порожній майстерні звучав дуже дивно.
„Ця картина привабила мене тим, що в ній є душа Мотоко,— вирішив Канае.— І сподобалась вона мені тому, що я люблю Мотоко. Після відвідання виставки в мене не було щодо цього й тіні сумніву, але повністю я це усвідомив тільки зараз”.
— Я вам її дарую. Беріть, якщо не можете жити без неї.
Мотоко стояла на одному місці і якось неуважно розглядала картину на мольберті.
— Мотоко-сан, мені подобається авторка цієї картини,— сказав Канае, і в голову йому шугонула кров, точнісінько, як тоді, коли він випив одним духом віскі, аж світ перед очима загойдався. Однак Мотоко була незворушна, стояла, схрестивши руки на грудях, і навіть не глянула на нього.
— Я не годжуся ні на що,— відповіла вона так, ніби заздалегідь сподівалася від нього цих слів.
— Що значить — не годжуся?
Канае ступив крок уперед, і вона повільно звернула очі на нього. В них був не блиск погрози, а скоріше страху, близького до відчаю.
— Що значить — не годжуся? — повторив він.
Мотоко не відповіла. її мовчання було таке нестерпне, що Канае вже зібрався якось порушити його, але саме в ту мить дівчина озвалася на диво лагідним голосом:
— Отой жакет…
— А що таке?
— Здається, я сказала, що він червоно-коричневий.
— Ага. Ну то й що?
— Вся Хіросіма була такою після вибуху атомної бомби. Червоно-коричневий колір — це її колір.
Дівчина знову замовкла.
— Я цього зовсім не знав. Проте, якщо він викликає в вас неприємні спогади, то в цьому є й моя вина. Але ж, Мотоко-сан, чого ви не викинете з пам'яті таку Хіросіму? Це ж чиста випадковість, що жакет виявився такого кольору.
— Я знаю, ви подарували від щирого серця, а я прийняла його так холодно. Зрозумійте, для мене цей колір багато що значить.
— Але ж з того часу минуло вісім років!
— Лише вісім. Ви сказали, щоб я викинула з пам'яті таку Хіросіму? Я хочу викинути, та вона не дається. Вибух атомної бомби переслідує мене по п'ятах.
— Виходить, це питання душі,— чимраз дужче запалюючись, Канае підвищив голос— Тому-то я прошу вас: відкрийте мені своє серце. Ви мені подобаєтеся. Чому ви не хочете цього помічати?
— А навіщо? Я ж вам, здається, уже казала, що не годжуся ні на що. І тілом, і душею. Ви що, не заспокоїтеся, поки не матимете речових доказів?
Далі все відбувалося, як у кошмарному сні. Мотоко повернулася до нього спиною і швидкими рухами почала підкочували вгору чорний светр. Канае не встиг і слова вимовити, як перед його очима зблиснула біла сорочка, светр піднявся над головою, а з рукавів вивільнилися руки, які за мить зсунули з плечей бретельки.
— Ну, дивіться! Тільки уважно!
Минула ще хвилина, і Канае рвонувся через майстерню та сусідню кімнатку в коридор. Він уже не чув голосу Мотоко, навіть забув про жадану картину. В полоні страху, розгубленості й сорому він прожогом кинувся вниз сходами, а миттєве враження — моторошні колоїдні рубці на білій спині, схожі на сліди від диявольських пазурів,— супроводжуване словами „Я не годжуся ні на що”, ніби замазувало його душу чорною фарбою, що без кінця витискувалася із тюбика.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
Коли це я відчула, що перебуваю всередині прозорої кулі? Такої форми набрав відведений мені час. Мене дивувало, як це я кручуся в ньому, немов по спіралі, і я голосно сміялася, а разом зі мною гуркотів-реготав і швидкий поїзд. Невже я помітила цю зміну часу по дорозі сюди? Ні, набагато раніше. Не раз мені здавалося, ніби я, замкнута всередині скляної кулі, дряпаюся по її гладенькій внутрішній поверхні, але скочуюся вниз, як мурашка в порожній цукорниці, і завжди сміюся. Сміялася я, а разом зі мною раділо й в о н о. Повсякчас я бачила перед очима власну постать, що билася об слизьку, без жодної зазубрини стіну. Я усвідомлювала, що та скляна в'язниця — це нерухомий час, і крізь її прозорі мури стежила за своєю смішною боротьбою з н и м — так розглядає комашку в склянці мала дитина. (А може, це не я стежила, а в о н о? Ні. В о н о дивилося на мене по-іншому). Та незважаючи на всі зусилля, я не могла вибратися з цієї прозорої кулі. Не могла затулити вуха, щоб не чути, як в о н о глузує з мене.
Навіть на вулиці я почувалася замкнутою в цю прозору кулю. Такими ж здавалися мені й перехожі, і трамваї, і автомашини, і алеї з опалим листям, і будинки, і темне похмуре небо. Тремтячи від холоду, люди кудись поспішали й не здогадувалися, що місто опинилося у велетенській скляній кулі, а ззовні за ними стежить своїми сумними очима в о н о. Я мало не закричала до них: „Чого ви квапитеся? Все одно вам не пробитися за стіни цієї в'язниці!” Та хто б мені повірив? А крім того, в о н о гнівалося б на мене за те, що я розкрила таємницю. Бо й о г о великі, як та скляна куля, очі не пропускали жодного мого руху. Широченне свинцеве небо над містом, затамувавши дихання, стежило за мною, як за мурашкою у неспокійному мурашнику.