— Та думав зістрибнути…
— Що за безглуздя! Скоро прибудемо в Хімедзі. Так можна було б забитися.
— Думаєте, забився б?
Чоловік запитував настільки серйозно, що Канае аж сахнувся назад.
— Якби налетів на щось тверде, загинув би. Що з тобою сталося?
Чоловік витріщився на Канае своїми червоними каламутними очима, стиснувши губи,— здавалось, хотів перевести дух. І треба ж було йому, Канае, зв'язуватися з п'яним! Він вирішив був податися на своє місце. Зрештою, той чолов'яга зможе пересісти в Хімедзі на інший поїзд і повернутися в Осаку чи Кобе. Але саме в ту хвилину його попутник розтулив рота:
— Відваги бракує. Якби я знав, що зістрибну й загину, довго б не роздумував. А от щоб стати калікою — нема інтересу.
— Що це ти верзеш?
— Я всерйоз про це думав. Хоч я й п'яний, та глузду не втратив. Як хочете знати, я впився тому, що хотів померти. Це погано?
— Звичайно, погано! — Канае підвищив голос.— Хіба можна бути таким легковажним? Смерть — це серйозна справа.
— Я це добре знаю. Я не легковажний. Ви, може, не повірите, але я був колись у загоні спеціального призначення. Був молодим червонощоким солдатом військово-повітряних сил. І вмерти я тоді зовсім не боявся. Навіть коли війна підійшла до кінця, я був певен, що не здригнуся в останню хвилину. Та в критичний момент спасував. Бракувало сміливості. І тепер живу в ганьбі.
— Не падай духом. Бо смерть — це малодушність.
Очі п'яного ще більше налилися кров'ю й засвітилися зловісним блиском. Тільки зараз Канае помітив, що чоловік, очевидно, хвилину перед тим плакав.
— Малодушність? Ви нічого не розумієте. Ні того, чому мені життя обридло, ні того, чому я все-таки не зміг розпрощатися з цим світом. Не загинути — ось що таке малодушність. Бо є люди, які ні на що не здатні і їм залишається одне: вкоротити собі віку. Якби ще раз почалася війна… Я б першим пішов на смерть. От прокляття!
Канае обімлів від таких слів. „Якщо я його слухатиму, то він ще дужче розпалиться. Ну що ти візьмеш з п'яного? Патякає таке, що й на голову не налазить”.
— Ну, бувай! Щоб жити, потрібна мужність, — сказав наостанок Канае й пішов, а за його плечима хрипкий голос повторював:
— От прокляття! Якби ще раз почалася війна…
ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ
Останнє засідання групи „Сатурнієць” відбулося одного задушливого вечора наприкінці літа. Швидкими кроками М. піднялася на другий поверх ресторану і, вибачаючись за спізнення, зайняла звичне місце на розі продовгуватого стола недалеко від дверей, за яким мовчки сиділо четверо товаришів — хто переглядав журнал, а хто підпирав щоку рукою. „Як на поминках”,— подумала М.Р. на протилежному боці стола зустрівся з нею очима і, злегка кивнувши, почав:
— М.—сан прийшла, отже, ми всі в зборі. То почнемо?
М. неприємно вразили порожні стільці. Як рахувати і її, то на засідання з'явилося тільки п'ятеро членів групи. Минулого разу їх було дев'ять, бо незадовго перед тим з життя пішов С., але М. проймав тоді якийсь особливий сум. А от сьогодні присутніх знов поменшало, і кімната здалася їй до невпізнання просторою. Над головами мляво крутилися лопаті вентиляторів.
Р. нагадав про причини відсутності товаришів, і М. зрозуміла всю складність обстановки. На попередньому засіданні Е. обстоював план випуску спеціального номера журналу, присвяченого пам'яті С., а під кінець липня його позбавили роботи в газеті, після чого він нібито перейшов на нелегальне становище. І хоча Е. повідомив Р. про своє бажання взяти участь у обговоренні долі «Сатурнійця», на збори він не з'явився. Молодий власник невеличкої друкарні, що взяв на себе технічну сторону випуску в світ журналу, неждано-негадано в серпні поскаржився на біль у животі і, пролежавши десять днів у лікарні, помер. Його смерть викликала в членів групи тривогу, щоправда, зовсім іншу, ніж у випадку з С. Ще один відсутній, комівояжер електротехнічної фірми, начебто занедужав. І нарешті, учитель початкової школи попередив Р., що не прийде, але причини не сказав.
— Я не певен, чи за таких умов нас п'ятеро зможе й далі випускати «Сатурнійця». Мені навіть здається, що нам до
ведеться припинити його видання. На минулому засіданні Е. наполягав на тому, щоб злагодити окремий номер, присвячений пам'яті С., і ми його таки видали, хоч і в невеликому обсязі. С.— хрещений батько нашого журналу, а тому буде природно, якщо дим пам'ятним номером закінчиться його існування. Що не кажіть, а діяльних членів групи стало менше, й видавати журнал у такому вигляді, як досі, нам навряд чи вдасться. Крім того, я сумніваюся, що ми зможемо оплачувати друкарню.
М. слухала виступ Р., перегортаючи шостий номер «Сатурнійця», присвяченого пам'яті С., що містив як начерки статей самого С, так і спогади про нього шістьох членів групи та друзів. Навіть сам Р., противник видання спеціального номера, написав коротеньку статейку. Однак журнал вийшов тонюсіньким — М. тільки почала його переглядати, як уже добралася до кінця.