Прогнавши від себе думки, вона поспішила до пансіону. По смерті С. вона вже не могла зосередитися на чомусь одному й махнула на все рукою. Ще не було дуже пізно, й на вулицях снували люди, та біля її квартири панувала тиша. Під телеграфним стовпом М. запримітила чоловіка. Його чорна тінь здалася їй зловісною, і вона сахнулася. Чоловік ступив крок уперед і глянув їй просто в очі.
— Ой, це ви, Р.—сан? Що з вами?
— Це тебе дивує?
— Я навіть злякалася. Ви ж вихопилися так несподівано.
На мить Р. наче посміхнувся, але відразу прибрав серйозного вигляду.
— Я подумав, що ти негайно підеш додому, а тому побіг навперейми. Добре, що встиг.
— А що таке? Якась невідкладна справа?
— Нічого особливого. Просто подумав, що не посмію викликати тебе з дому. Може, ще трохи прогуляємося?
— Який ви дивак! Можна ж було б зайти до мене на квартиру.
Р. промимрив щось невиразне й рушив назад. М. довелося піти вслід за ним. „Чоловіки схожі на вередливих дітей”,— подумала вона. Р. ішов твердою ходою,— видно, зовсім не сп'янів.
— То куди підемо?
— Куди?.. Вертатися ще раз у той ресторанчик незручно.
— То чи не піти нам до вас додому, Р.—сан?
Ненароком сказана фраза раптом лягла на Р. Важким тягарем, і він аж завмер на місці:
— До мене?
— Атож. З ваших розповідей я дізналася, що у вас хороший дім, а крім того, я давно вже хотіла познайомитися з вашою дружиною.
М. вимовила ці слова з підкресленою простодушністю, навіть з ласкою, та насправді стежила за реакцією співрозмовника з іронією. „Якщо Р.—сан не байдужий до мене, то навряд чи поведе додому,— міркувала вона.— Цікаво, що він відповість?”
Та на її подив Р., не вагаючись, сказав:
— Гаразд. Тільки в мене вдома тісно й неохайно. Та й дружина не дуже привітна.
Р. знову рушив і на автобусній зупинці проказав:
— Я давно хотів тебе з нею познайомити.
— Чому?
— Пізніше зрозумієш.
— Р.—сан, ви одружилися по любові?
— Ні. Нас посватали після звичайних оглядин. Під час війни. Якраз перед моїм призовом до війська.
— Отже, вас не було в Хіросімі, коли скинули водневу бомбу?
Підійшов автобус, і Р. не мав часу на відповідь. М. піднялася за ним мовчки. Зрештою, не про все варто розпитувати. Якби Р. не було тоді в Хіросімі, то чого б він узявся видавати „Сатурнійця”? Тільки ось що все-таки дивно: щомісяця в журналі друкувалися спогади членів групи про пережите ними горе, а Р. досі не розповів на його сторінках про себе. М. відзначила, що. хоч як це дивно, нічого не зняв про нього, та це її не дуже вразило.
Р. мовчав і тоді, коли зійшов з автобуса й поспішив до провулку з рядами невеликих убогих будиночків, освітлених кволим промінням ліхтарів. Зупинившись коло одного з них, він рвучко відсунув скрипучі двері. Задзвонив дзвінок. „Це я! — голосно сповістив Р. і додав: — Гостю привів!” Потім, обернувшись до М., сказав: „Заходь, будь ласка”.
Видно, поряд з кімнатою на шість татамі, куди завели її, була ще одна — звідти долинав слабкий шурхіт одежі, Р. залишив гостю і зник за фусумою. Мабуть, цей будиночок складався з двох кімнат, бо майже поруч було чути, як шипить газ на кухні. Розгублена М. оглянулась — кімната була обставлена комодом, книжковою шафою, стільцями, з одного боку виднів домашній олтар, а на ньому фотографія миловидного хлопчика років трьох, що, здавалось, позирав на гостю з усмішкою.
Р. приніс на таці чай, і водночас з сусідньої кімнати, відсунувши фусуму, з'явилася господиня. Вона сіла, спираючись руками на чайний столик.
— Знайомся, це — М.—сан, член групи „Сатурнієць”.
— Ласкаво просимо. Та вибачте за розгардіяш.
Господиня шанобливо нахилила голову, обгорнуту шарфом. Так само відповіла поклоном М. і з першого погляду збагнула, що дружина Р. хвора. На одній половині її блідого обличчя виступали моторошні келоїдні рубці. Р. спритно розливав чай.
— Пробачте. Мабуть, ви нездужаєте і я прийшла невчасно?
— Та що ви! Я цілими днями лежу, тому рада людям. Чоловік розповідав мені про вас багато, тож мені здається, ніби я знаю вас давно.
— Р.—сан не раз мене підтримував.
— Якби ви знали, як мені жаль С.—сана! Певно, і ви напереживалися через нього.