— Чого ви такі невеселі? Про щось думаєте?
— Страшенно холодно. Навіть саке не допомагає.
— А от я розігрілася від чарки джину.
— Просто ти, Сакура-тян, молодша. А я не можу розвеселитися в цьому барі. У такий вечір він схожий на погріб. Випий зі мною ще одну чарку.
В о н а належала іншому світу не тому, що виростала в порядній сім'ї, просто в о н а настільки відрізнялася віл Місао, Кадзуко, Юкіе, Савако чи Токіко, що я б не посмів ї ї зачепити, якби на н е ї щось не найшло. Але в о н а швидко опам'яталася, наче прокинулась від кошмарного сну. В о н а виховувалася в інших, ніж я, умовах. І то дарма, що мачуха знущалася з неї, бо все одно їй не довелося опускатися на саме дно, вона не потрапляла ще за життя в пекло, і хоч почувалася самотньою, та все-таки не настільки, щоб вчинити злочин проти себе чи людей, словом, я б назвав ї ї життя щасливим. Тільки одне мене трохи турбує: чого вона живе разом з Момоко? З якого боку не дивись, а Момоко ї й не підходить, бо, здається, належить моєму світу. В самої ж Момоко нема нічого спільного з жінками, на яких я накидав оком, вона бачила пекло. І як це в о н а познайомилася з Момоко? З Момоко, що здатна довести до загибелі будь-кого.
— А що сталося з Момоко-сан?
— Яма-сан, ви переживаєте за неї? Позавчора ввечері ви те ж саме запитували.
— Може, кинула роботу?
— Якби кинула, хазяйка сказала б. А то ж не з'являється в барі понад тиждень. Може, трапився їй добрий чоловік?
— Ні, вона не така. Напевне, щось сталося.
— Яма-сан, ви ж її недавно проводжали додому, то, мабуть, більше про неї знаєте.
— Нічогісінько.
Момоко майже не розтуляла рота в таксі, навіть не виявляла вдячності, моя розмова її не запалила, а я ж не цілився на неї, чисто випадково напросився провести, та-вона, мабуть, не здогадалася, з ким має справу. Невже вона захворіла? А може, вчинила самогубство? Навряд. До речі, моя мати теж завжди повторювала: „Хочу вмерти. Хочу вмерти”, але такої жадоби до життя, як у неї, я не зустрічав. „Ніколи не здавайся”,— повчала мати. А хто був її супротивником? Чоловіки чи доля? Вона відчайдушно, боролася з чимось невидимим, тікала від нього, схопивши мене за руку, від села до села, від міста до міста, здавалось, боялася власної тіні, а коли її, знесилену, змарнілу, настигла смерть, вона, напевно, не раділа, напевно, хотіла ще жити.
— Яма-сан, ми вже зачиняємось.
— Що ви сказали, хазяєчко?
— Забагато випили? Мені незручно, але гості запропонували провести нас. Хуртовина розтулюється, то, може, й вам час додому?
— Авжеж. Та де ви найдете зараз таксі?
— Державна електричка, мабуть, ще ходить. Нам з Сакура-сан по дорозі.
— Гаразд. Значить, я один залишився? Тоді розрахуйтеся зі мною.
Слава богу, трохи зігрівся, тож не страшно, якось тепер переб'юся. А чого це я забрів у бар „Леда”? Я ж не закохався в Момоко, але чомусь одразу здогадався, що її немає.
— Візьміть здачу. Підемо разом до станції? Яма-сан, де ви живете?
Ти ба, що хоче взнати! Цікаво, який вигляд мала б хазяйка, якби я сказав, що й сам не знаю, де моя домівка? Який жах! Снігопад усе ще не вгамовується. Здається, ніби бачу сон, от чорт, я й не думав, що так нап'юся. Голова паморочиться, і якби я занурився в сніг, то зникло б усе — і життя, і смерть, ніхто б мене не обдурював, і я нікого.
НІЧ
Канае старанно протер рукою запітнілу шибку й спробував роздивитися, що діється надворі, але майже нічого не побачив. Тоді він ще трохи потер пальцями скло й розширив зубчасту проталину на вікні. Отвір став начебто глибшим, та все одно по той бік була чорна пітьма. Може, і в цій місцевості падає сніг або дощ зі снігом і липне з того боку шибки? Надворі ледь-ледь замріла безлюдна платформа. „А що ж тут дивного? — подумав він.— Адже цей вагон останній… ні, в Кіото причепили ще один… Звідси далеко до турнікету. Зрештою, хто ж серед ночі висідатиме в Хімедзі?” Правда, якби було світліше, то все-таки можна було б когось помітити. І хоч як Канае намагався виглянути надвір, припадаючи до вікна, та один необережний подих обертав шибку в непрозору стіну.
Якби він опустив раму й визирнув з вікна або дібрався до тамбура, то дізнався б, чи той п'яний чоловік зійшов безпечно, чи ні. А якби не полінився спуститися на перон, то було б ще краще. Але Канае й не збирався вставати з насидженого місця. Втома почала сковувати руки й ноги. Зрештою, Бог з ним, з цим п'яним! Поїзд зупинився, а значить, він, напевне, зійшов. Канае зиркнув на свій годинник Ще недавно, зайшовши одна за одну, стрілки вказували дванадцяту, а ось зараз довга вже трохи обігнала коротку Прибувши до Хімедзі об одинадцятій п'ятдесят вісім, поїзд мав вирушити через шість хвилин. Експрес „Кірісіма” рухався строго за графіком. Настала північ, отже, доба скінчилась. Скінчилося двадцять третє й почалося двадцять четверте. Скінчилася субота й почалася неділя. Час біжить. Біжить нестримно.