Канае набрався рішучості й розкрив блокнот. Бо нічого іншого йому не залишилося, навіть якщо шуканої відповіді в цьому не знайдеться. Одноманітне погойдування вагона наганяло дрімоту. Попереду була довга ніч.
ЗИМА КОХАННЯ
Обернувшись спиною до вікна, в яке світило бліде зимове сонце, А. сиділа біля холодного котацу й читала книжку. Власне, вона лише намагалася читати, але не могла, бо її думки витали деінде. Вікно відгороджувало її від холоду, а тому навіть кволе сонячне проміння перетворювало кімнату на теплицю. Після того, як К. відправлявся на роботу, вона не почувалася самотньою й невдоволеною. Навіть коли К. не було з нею, вона майже фізично відчувала його присутність. Бо як же інакше? Адже вона сама вимріяла собі таке життя й доклала зусиль, щоб воно настало.
Однак на її обличчі з неуважним поглядом очей не було й тіні усміху. „Щось змінилося”,— вирішила А. Що саме — цього вона не знала, але їй здалося, ніби в засклену теплицю крізь якусь щілину тягне холодом. Це тривожило душу. Не можна сказати, що К. не дорожить нею. Вона наперед готувалася до того, що його заробіток буде невеликий, тож про розкіш годі й думати. І навіть те, що він повертався додому щораз пізніше, не дивувало її. Прикрим було те, що в його ставленні до неї, його коханої, щось змінилося. Що то за зміна — вона не могла зрозуміти. Щось невловиме. Він ніби зачерствів, його посмішка здавалась їй грубуватішою, пожадливішою, ніж раніше. Коли щось йому не подобалось, у його очах з'являвся холодний блиск. За столом К. голосно чавкав, подані страви ніколи не хвалив і не гудив. Освіти йому бракувало, тому їхня розмова не виходила за рамки газетних новин, а втім і газета нечасто потрапляла йому в руки. Про свою роботу К. розповідав найзагальнішими словами. Та до таких дрібниць треба було звикати. І А. вирішила, що обов'язково звикне. Тільки от іноді її серце завмирало від чогось неприйнятного, не властивого іншим чоловікам (ще місяць тому все це її вабило), схожого на запах застояної калюжі, повної листя. А. відчувала: у ньому таїться щось зовсім їй не відоме.
А що — цього вона не могла відгадати, хоч як старалася. Охоплена невиразною тривогою, вона навіть не почула, як постукали в двері. Лише після несміливого повторного стуку. А. прислухалась і ще дужче занепокоїлася. Сюди, в їхнє щасливе гніздечко, не приходив ніхто: ні гості, ні торгові агенти.
— Хто там?
— Це я,— почулося з-за дверей.
Цікаво, хто це може бути? Начебто знайомий голос.
— А.—сан, це я, відчини, будь ласка,— повторив той самий голос.
Розгублена А. машинально відімкнула двері — і, впускаючи з коридору холодне повітря, побачила перед собою мачуху — її худі плечі вкривала шаль.
— Ой, мамо, як ви дізналися?..
— Гарненька кімната. І тепла. А надворі така холоднеча, такий вітер,— підлещувалася мачуха, ретельно складаючи своє пальто. А. подала їй дзабутон і попередила, що котацу холодне. Мачуха всміхнулась, але А. вбачала в цьому зловісний знак.
— Удома все гаразд?
— Гаразд. А в тебе як?
— Так само.
Поки А. ставила на електроплитку чайник і поралась коло чашок, мачуха обвела кімнату звично суворим поглядом. Невеликий комод, маленьке, мов іграшка, трюмо — ось і всі меблі. І тільки квітчаста ковдра над котацу скрашувала атмосферу вбогого житла. Мачуха стиха зітхнула, але А. цього не почула.
— Як ви дізналися, що я тут? — повторила А. своє запитання.
— Та якось дізналися. Всі хвилюються. Бо хіба можна спокійно жити, коли дитина пішла з дому й невідомо де перебуває? Батько аж посивів…
Понуривши-голову, А. думала: „Могла б і не читати моралі, сама сюди прибігла”. Вона не знала справжніх намірів мачухи (спочатку, розгубившись, на мить зраділа їй), а тому поставилася до неї з осторогою.
— Дещо служниця підказала, про решту самі розпитали. Що він за людина, той К.—сан? Якщо порядна, то я гадаю, нам не варто противитися твоєму вибору. Коли вже ти обзавелася сім'єю, нам треба поступитися. На словах батько наполягає на своєму, а в душі, мабуть, погоджується з тим, що ти вже доросла…