„Невже пронесе?” — роздумував Канае, не спускаючи очей з ієрогліфів на стіні. У всіх цих „роккон” і „рокусікі” важко було розібратися, зате вони добре прислужилися створенню прізвиськ. Канае прозвали Ісікі-куном, тобто Мислителем, а схильного до простуди старого бухгалтера, що завжди шморгав носом,— Бісікі-саном, тобто паном Нюхалом. Ходила чутка, ніби директор полюбляє гладити дівчат нижче пояса, і тому його охрестили Сінсікі, тобто Життєлюбом. Та оскільки це ім'я — омонім слів, що означають „сінтоїстський обряд” та „новий звичай”, то Канае вирішив, що директорові пощастило найбільше. Тож дівчата й таке інше тут, певно, ні до чого. Перед війною видавництво „Роккон-сьобо” випускало тільки релігійну літературу, скажімо, такі знамениті книжки, як „Дослідження з питань аскетизму” або „мистецтво в буддизмі Махаона” , а відразу після неї перекинулося на питання демократії й миру. Навряд чи директор мав дар передбачення, але дух часу відчував добре. Словом, був людиною діловою.
„Та, мабуть, і в цьому став йому у пригоді Сімма,— міркував далі Канае, все ще стоячи як укопаний перед головним, що перегортав верстку.— Завдяки саме його зусиллям це невелике видавництво зайняло чільне місце у випуску літератури з проблем захисту миру. Видавані книжки відповідали тенденціям часу й легко знаходили свого покупця — в цьому теж була заслуга головного. Колись теоретик лівих, тепер він людина зневірена, але водночас і заповзятлива. Якщо вірити йому, то отой шрам на лобі залишив йому агент таємної поліції, луснувши бамбуковим мечем. А яка дивна суміш іронії й самозречення в його очах, коли він холодно гляне на тебе…”
— Сома-кун!
Канае стрепенувся. На нього був звернутий погляд головного — страшний, але без іронії й самозречення.
— Слухаю. Що таке?
— Ти читав верстку?
— Та начебто… В усякому разі, рукопис я добре знаю, а тому другу верстку читав не зовсім ретельно. Однак…
— Не виправдовуйся. Чи не здалося тобі слабим оце виправлення в першій верстці — мовляв, „треба домагатися суверенного права на захист миру”?
— Ну що з цим можна вдіяти? На думку Йосіди-сана, це місце йому вдалося.
— Вдалося? Та про яке суверенне право на мир може йти мова в окупованій країні? Хіба можна назвати вільним пса, що крутить хвостом перед хазяїном? Ось у чому питання. Цю проблему слід копнути глибше, тоді цей уривок буде чогось вартий. Бо хіба написане з такою сором'язливістю кого-небудь запалить?
— Але ж професор Йосіда вклав сюди всю свою майстерність. На більше він не здатний. Бо він людина поміркована, що перебуває в полоні реформістських ідей.
— Справді… Але ж він і знавець проблем війни і миру, не позбавлений здорового глузду. Тому саме його ми попросили висвітлити загальні питання. Жаль тільки, що він сформулював такі мляві висновки.
— Однак я гадаю, вимагати від нього більшого — нерозумно. Я не хотів прискіпуватися до рукопису, тому попросив його внести потрібні виправлення в першу верстку. А він як розсердиться! Коли я сказав, що це не моє прохання, а ваше, то він мені: „Чого ж ти пхаєш сюди носа? Хіба головний сам не може прийти й усе зі мною погодити? І за кого він мене має?..”
Постукуючи червоним олівцем об стіл, головний не відводив очей від верстки, а на його обличчі немов було написано: „Неприємна новина, та що поробиш? Наполягати на своєму чи змиритися?”
У Канае поволі псувався настрій. „Коли так, то з цього нічого доброго не вийде — міркував він.— Бо іншого такого впертого, як Сімма, нема на світі. Схилити його на компроміс майже неможливо. На що вже непіддатливий директор — та й то до Сімми йому далеко”.
— Ні, так не годиться! — виніс присуд Сімма.— Треба, щоб автор оце переробив. І оце. Постарайся як слід усе йому пояснити. Нам не потрібен солоденький рукопис, який нікого не зачіпає за живе. Хоч би там що, а він мусить зрозуміти, що мир нам не принесуть на тарілці, його треба вибороти.
Головний черкнув олівцем на одній сторінці верстки, потім на другій. „Ого! — жахнувся Канае, стежачи, як збільшується число покреслених сторінок.— Може статися, він забракує все написане й вимагатиме докорінної переробки”. Плетиво червоних ліній густішало, подекуди на берегах з'являлися знаки запитання. „Нав'язувати свої поради університетському професорові й публіцисту, такому, як Сінсаку Йосіда,— на подібне здатен тільки Сімма. Нема чого й казати, така безрозсудність в роботі неприпустима. Та от біда: все це окошиться на мені як на представникові видавництва”.