… Окремі зойки злилися в суцільний, як тиша, гомін, та навіть на його тлі вона виразно почула той слабий голос. Почути людський голос серед такої руїни — це було щось неймовірне. Він зворушував, бо нагадував про існування людей. „Пробач, але води тут нема”,— відповіла вона. Їй здалося, що завдяки цьому вибаченню вона знову стала людиною. Покалічений люд навколо неї, шукаючи порятунку й рідних, поволі вмирав. Час порушив свій рівномірний біг, і тому люди не просто поступово змінювалися — вони від самого початку були мертві і тепер ішли обпалені, вкриті шматками людської шкіри. Оглядаючись навколо (навіть крізь стулені повіки проникало в очі це жахливе видиво), вона розуміла, що заради себе і своїх близьких треба якомога швидше звідси тікати. Тікати, щоб не вмерти.
І вона поспішила, відчуваючи, як від тягаря мало не відриваються руки і тим самим вертають її до свідомості. А тим часом дівчинка тіпнулася і, відвернувши вбік личко, більше не ворушилася. „Що сталося?” — закричала вона і глянула на її мертве обличчя.
Вона відчула сором за те, що надумала тікати, аби врятуватися. А разом з ним прийшов і страх. І відчуття самотності. „Чому я хотіла врятувати її?” — міркувала вона. Про що думала, докладаючи неймовірних зусиль, щоб витягти її з-під руїн заваленого будинку? Жаліла? Жахалася? Ні, тоді їй здалося, ніби це вона сама стогне під балкою. „Це мене душить немилосердний тягар, а допомогти нікому”, — раптом подумала вона і кинулась до дитини, застогнавши від власного болю. А хіба це не вона сама просила води, але, не дочекавшись її, померла?
„Ні, я не померла”,— прошепотіла вона і встала. Оглянулась навколо. Була сама, як палець. Її охопило нестерпне відчуття самотності, властиве тільки людям…
„А куди ти підеш?” — запитала я. „Куди-небудь” ,— м'яко відповіла Ая-тян. „Тобі ж нема куди йти. Перестань думати про такі дурниці”.— „Ну що ж, хай буде по-вашому”.— „Це ж скандал, якби ти пішла з дому,— вела я сердито.— Тільки через те, що я замазала якусь там картину. Я ж можу намалювати іншу” .— „Це правда? — спитала Ая-тян, пильно вдивляючись мені в очі.— Якби ви стару картину знищили, а замість неї нову намалювали… Але ж ви так не думаєте. Ви закрили переді мною свою душу. Виходить, марно жили ми разом? Отже, не було в цьому жодного сенсу? Ось тому я й вирішила піти з дому. Досі ви мені допомагали, а тепер я сама даватиму собі раду”.
Я слухала Ая-тян мовчки. Я могла б покепкувати: „Ну й придумала!” Могла б сказати: „І ти вважаєш, що розумієш інших людей?”. Або запитати: „А що значить прожити недарма?”. Але я промовчала. Жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо. Вихлюпнувшись з глибини мого єства, воно тепер збігалося з моїм образом у дзеркалі.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
Небо було похмуре, як і настрій Канае. Тепер він йшов у зворотному напрямі до станції державної електрички тією ж дорогою, що й недавно на роботу. Людей було мало, а тим паче таких, що рухалися з ним у той самий бік. На головній вулиці мимо нього проїжджали на малій швидкості порожні таксі. Відчуваючи у ногах холод, він так поспішав, що, здавалось, і автомашиною його не здоженеш. „Телеграми бувають усілякі. Нема жодного сумніву, що телеграма від них. Щось сталося з ними. Щось трапилось з одною. Телеграму послала друга. Та що сталося? Може, їм забракло грошей на дальшу подорож? А може, хтось покалічився? Або…— Канае урвав свої здогади, та в його вухах усе ще звучав стривожений голос Нісімото.— Та, мабуть, нічого страшного,— переконував він себе.— І все-таки не можна гаяти жодної хвилини”. Канае зупинився і чомусь звів очі на захмарене небо. У його пам'яті виринуло розгублене обличчя Аяко Аймі. Раптом він щось вирішив й оглянувся назад. Як на зло, порожнього таксі не було видно. Канае переклав портфель у ліву руку, а праву підняв, очікуючи машини. „І, все-таки, що сталося? Нісімото-сан знала, що я по горло зайнятий і все одно сказала: „Приїжджайте скоріш!” Значить, справа непроста”. Наближалося таксі, і Канае замахав рукою.