— Вибачте, мені пора.
— А може, ще хоч трохи побудете? Розкажете про все докладніше…— силкуючись усміхнутися, лікар пропонував йому крісло.— Ми нічого не знаємо про Аяко, бо вона більше року сюди не показується.
— Я хочу сісти на експрес, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять. Щоб устигнути, мені треба мчати на токійський вокзал.
— То ви їдете в хіросімську лікарню?
— Так. А по дорозі заскочив до вас,— сказав Канае й рішучою ходою попрямував до дверей. Лікар потупцяв поруч з ним. Його дружина все ще стояла, зіпершись обома руками на спинку крісла.
— Я б теж поїхав, та вже не встигну на цей поїзд.
— Я сам упораюся. В усякому разі, подивлюся, що сталося. Буду в Хіросімі завтра вранці о пів на п'яту.
— Якщо в готелі вчасно похопилися, то, гадаю після промивання шлунку вони одужають.
Тим часом Канае вже був біля виходу. Присів на порозі й зашнурував черевики. Лікар стояв засмучений і дивився на нього.
— Жаль Аяко. Вона була на диво вперта, мене й дружину навіть не пробувала зрозуміти. Звичайно, в цьому є й наша вина, але вона за всяку ціну хотіла жити сама. Ще молодою зв'язалася з якимось пройдисвітом і зреклася нас. Та невже б ми її з'їли, якби вона повернулася? Так ні — соромилася. А хіба можна соромитися своїх невдач?
Канае підвівся і глянув на лікареве обличчя, на якому проступав насилу стримуваний вираз гіркоти.
— Вона нам така дорога. Молодшу доньку ми видали за між, а без неї сну спокійного не маємо. Я вас благаю: врятуйте її.
Канае відчув, ніби йому завдали найболючішого удару. Він подумав: Аяко втекла, бо вдома її не розуміли, мачуха обходилася з нею грубо, а батько не оточив її любов'ю та опікою.
— Я вас благаю…
— Зроблю все, що зможу,— запевнив Канае, стрепенувшись із задуми.
З-за лікаревої спини показалася його дружина. Вона витирала хусточкою кутики очей.
— А гроші на дорогу маєте?
— Маю. То пізніше хтось із вас туди приїде?
— Обов'язково. Я скоро приїду.
Канае мовчки вклонився. Ще мить — і він опинився за дверима.
— Це в лікарні Фуцукаматі?
— Ага. Бувайте! — не озираючись, відповів Канае.
Він промчав попід вікнами амбулаторії й вискочив за ворота. Таксі стояло на місці, водій знічев'я витирав лобове скло.
— Я спізнююся. Постарайтеся якомога швидше…Канае вмить забрався у машину.— За п'ять хвилин…
— Це майже неможливо. До виходу на вулицю Яесу вас влаштовує?
— Авжеж. Тільки б швидше…
Машина рушила. „Нещасна Аяко! Чого вона втекла з дому, коли в неї такі добрі батьки? Чому їй заманулося вкоротити собі життя? — упираючись ногами і тримаючись за ручку дверцят, Канае намагався зберегти рівновагу. -здається, образ А., виведеної в романі як віддзеркалення Аяко Аймі, починає набирати життєво правдивих рис”. При цих думках Канае раптом відчув провину. „Я вас благаю: врятуйте її…” Врятувати? А як?
Таксі мчало вздовж трамвайної колії. За його вік пропливало похмуро-сіре небо й такі ж ряди будинків. Мертве небо, з якого от-от мав випасти сніг… Мертві люди із згорбленими спинами… Мертві крамниці… Мертві машини… Мертва дорога… „Ні, ще не мертва”,— промимрив він.
Таксі круто повернуло, і Канае мало не звалився боком на сидіння. „В усякому разі, Аяко має батьків, і вони незабаром примчать у Хіросіму. А хто залишився в Мотоко? Хто їй зможе допомогти?” — зітхав він. Токійський вокзал був уже недалеко. Що ближче було до нього, то настирливіше нагадувала про себе невідступна думка: „Котру з них я кохаю?”.
ВОСЕНИ, СТО ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ ДНІВ ТОМУ
Тої суботи дощило. Канае загаявся на роботі й завітав у дім Нісімото пізніше, ніж звичайно. При такій погоді на дворі було ще світло, та коли він піднявся нагору, то застав дівчат за вечерею.
— Хіба вже час вечеряти? Невже так рано зголодніли? — пожартував Канае.
— Це ви сьогодні порушили графік: запізнилися,— неприязно відповіла Мотоко. Аяко мовчала, видно, їй незручно.
— Вибачте. Просто Мотоко-сан квапиться до міста. Жаль тільки, що нічим вас пригостити.
— Та нічого. Йдете в такий дощ?
Мотоко хмикнула.
Канае вмостився на дзабутоні в кутку кімнати і, попиваючи чай, який подала йому Аяко, поскаржився на погоду, а тоді спитав:
— Так що, вже мир і спокій?
— У якому розумінні?..— Аяко глянула на нього.
— Я просто дивуюся, що у вас така коротка пам'ять. А хіба не ваше зникнення минулого тижня наробило стільки переполоху?
— Ніякого переполоху не було. Це ви самі вигадали. Правда, Мотоко-сан?
— Сома-сан перелякався, бо ви йому подобаєтеся,— не відриваючись від їжі, відповіла Мотоко.
Злегка почервонівши, Аяко мовчки їла рис. Канае відчував, що треба було заперечити. Та вирішив, що необережне зауваження викличе зворотну реакцію, і тому, всміхаючись, тільки сьорбав чай. „Перелякався не я, а Мотоко, — думав він.— І це означає, що вона любить Аяко. Та, бач, скидає вину на мене”.
— Чого ви на мене так пильно дивитеся? Хочете, щоб у мене апетит пропав?
Ця сцена їхньої спільної вечері здалася йому приємною і водночас трохи неприродною. Навіть якщо Аяко не вперше тікає з дому, то невже недавній переполох був безпідставним? А чи не є все це свідченням того, що такі випадки — необхідна частка їхнього сумісного життя? Як то кажуть, після бурі завжди тихо. І все ж Мотоко могла б бути приязнішою.