— Сома-сан, як ви гадаєте: що таке мир?
Як не кажи, а це запитання повертало розмову в зовсім інший бік, але Канае бракувало життєвого досвіду, щоб спритно ухилитися від нього. У таких випадках він одразу ставав серйозним.
— Мир?.. Мир — це, здається, інстинктивне прагнення людини.
— Можливо,— погодилася Мотоко, та в її очах спалахнув глузливий усміх.— А хіба не такою ж інстинктивною є її схильність до суперництва? По-моєму, мирне, спокійне життя без пригод буває хіба що уві сні. Коли все пустити напризволяще, то люди обов'язково зчинять сварку, а держави й народи — війну. Хіба це не прояви інстинкту?
— Ви дотримуєтеся думки, що людська природа одвічно зла?
— Не обертайте все на жарт. Я гадаю, мир треба самому обрати, а не приймати мовчки від когось як подачку. Японці програли війну, і їм було його даровано. Нав'язано. Вони наситилися миром і кажуть, що нічого кращого за нього на світі немає. Вважають, що такий узятий у борг мир триватиме завжди. Та невже це справжній мир?
— Я вас не розумію. Зрештою, ваші слова нічого не зможуть змінити. Війна давно скінчилася. Тепер Японія живе в мирі. Питання полягає в тому, як його зберегти, правда?
— У міжнародному масштабі. Ми, японці, знаємо, що чого-чого, а війни нам не треба. Минуло дев'ять років, як вона закінчилася, та ми про неї не забули. Ніхто її не хоче. Тільки от не дай боже, щоб інші країни втягли й нас у неї!
А все-таки я не певна, як усе складеться, коли кожен з нас не стане в його оборону й далі вважатиме, що мир нам завжди хтось даруватиме. Не треба забувати про психологію юрби й роль підсвідомих мотивів. Найважливіше, що відбувається в нашому серці. А ви, Сома-сан, як думаєте?
— Я — прихильник миру. Без жодних застережень.
— Ви за утвердження життя, правда? Щаслива людина! Для вас мир — це постійний стан, а не міст, перекинутий над прірвою,— сказала втомлено Мотоко, та загадковий зміст цих слів не дійшов до Канае.
— Який міст?..
— Уже пізно…— втрутилася Аяко.— Ви йдете? — звернулась вона до Мотоко.
— Йду. Суперечку відкладемо до наступного разу.
Вираз обличчя Мотоко, як завжди, був спокійний.
— А куди?
На запитання Канае вона не відповіла, а Аяко здвигнула плечима — мовляв, теж не знаю. Поки Мотоко одягалася, Канае підійшов до вікна в майстерні.
Надворі мрячило. До капотіння дощу домішувалося стрекотання цикад у заростях городу. Видніло кілька кущиків кручених паничів з прив'ялими мокрими квітами. Сонце котилося за обрій. Закрадалися вечірні сутінки.
— Сома-сан, які ваші плани? Проведете мене до станції електрички чи будете балакати з Ая-тян?
На ці слова Канае обернувся — Мотоко стояла в темно-синій сукні, що дуже їй личила. Як завжди, вона не нарум’янилась і лише на губах було видно легкі сліди помади.
— Ви такі гарні! — зірвалося йому з язика. Та не встиг він подумати, що знову нарвався на її удар, як Мотоко збентежилася,— здавалось, навіть почервоніла, але міцно стуливши губи, повторила запитання:
— То ви йдете чи залишаєтесь?
Треба було негайно вирішити: йти з Мотоко чи залишитися з Аяко? „Якщо я піду, то це означатиме, що мене привабила її сьогоднішня незвична зовнішність. Якщо ж ні…” — міркував Канае, втупившись у переодягнену Мотоко.
Але дівчина не ждала довго, а повернулась і, залишивши Канае в майстерні, опинилася на сходах. Стоячи в коридорі другого поверху, він чув, як вона розмовляла на ґанку з Аяко. „У мене не було іншого вибору”,— подумав він.
ПОПОЛУДНІ
— Якби не ви, я б не встиг.
Канае розплатився з водієм і, схопивши портфель, вислизнув з машини.
— Ще маєте в запасі більше, ніж десять хвилин.
— Ага. Та мені ще треба зателефонувати.
Перед ним височіла сіра будівля. Через свої широкі двері вона затягувала й вивергала юрби пасажирів. Канае глянув на годинник — була дванадцята вісімнадцять.
— Візьміть здачу.
— Не треба.
Він обернувся до таксиста й помахав йому на прощання рукою. Той щось промимрив, а його невдоволене обличчя розм’якло. Та Канае не мав часу це розглядіти. Він уже був у приміщенні вокзалу і поспішав до каси. Перед віконцем, де продавалися квитки у вагони третього класу по лінії Санйо, стояло кілька людей. Канае приєднався до них. Його смішило, як нервово посмикувався чоловік, що стояв перед ним. Було холодно. Зненацька Канае охопила тривога. „Чого це я сміюся з людини? На поїзд я начебто не запізнився. Але ж мені треба встигнути не лише туди”.
Підійшла його черга, і він прокричав у маленьке віконечко:
— Один до Хіросіми! З доплатою за швидкість.
Касирка діловито взяла з полички два квитки, підрахувала суму і сказала:
— Тисяча п'ятсот двадцять ієн.
Канае вийняв дві банкноти по тисячі ієн, взяв квитки із здачею і, в думці дякуючи старій Нісімото за грошову підмогу, попрямував до турнікета. Контролер проколов квитка і Канае заквапився підземним переходом до чотирнадцятої колії. Експрес „Кірісіма”, що мав відправлятися о дванадцятій тридцять п'ять до Кагосіми, стояв уже коло перону. Пасажирів було небагато. Настінний годинник показував дванадцяту годину двадцять п'ять хвилин.