„Виїхав о дванадцятій тридцять п'ять. Телеграфуйте про дальші події. 35. Канае Сома”. Написану телеграму показав провідникові.
— Ага. Треба зазначити час проїзду через Нагою.— Провідник глянув у графік руху поїзда.— Буде надійніше, коли напишете: „Проїзд через станцію Нагоя о вісімнадцятій тридцять три”.
Канае виправив кінець телеграми таким чином: „Зворотна адреса: 35, проїзд через станцію Нагоя о 18.33”, а тоді похопився й запитав:
— А що, коли там запізняться з телеграмою-відповіддю?
— То краще вказати наступні зупинки, приміром, Майбару чи Осаку. Якщо вам не важко, допишіть: „З доставкою по лінії руху поїзда”.
— І що тоді?
— Тоді телеграма обов'язково наздожене вас.
Канае послухався провідника, а той порахував літери.
— Сімдесят вісім. З вас сто дев'яносто ієн.
Канае розплатився і, подякувавши провідникові, вийшов з купе. Коли проходив через вагон-ресторан, знову відчув, ніби робить щось недоречне. Його хитало то в один, то в другий бік, поки вертався на своє місце. У животі бурчало. Канае поставив чай перед вікном, а бенто взяв на коліна й почав розв'язувати стрічку. Поки вминав рис, із голови не виходили сумні думки. „Навіть якщо на адресу Нісімото прийде ще одна телеграма, то вона не принесе нічого веселого, а сповіщатиме, що одна з них — Мотоко або Аяко,— а може, навіть обидві вже мертві. Та годі! Що за дурниця! Чого це вони мають умирати?..” Канае пригадалося обличчя Аяко таким, яким було три дні тому. Згадалося, як вона простягає руки над електроплиткою. Її злегка нахмурені брови і сповнені глибоких почуттів очі. Цікаво, що ховалося за ними? Потім на цьому тлі з'явилося бліде обличчя Мотоко, таке, яким було чотири дні тому. Пригадався її поцілунок, що затягував його в безодню…
Канае доїв бенто, перев'язав порожню коробочку стрічкою й поклав її під лаву. Взявши банку з чаєм, він налив його в чашечку, що правила за кришку. І так кілька разів. Тоді поставив банку з недопитим чаєм на старе місце й запалив цигарку. Світ за вікном, як і раніше, був каламутний. Від розміреного похитування Канае приємно розслабився, час від часу підносячи затиснуту між пальцями цигарку до рота, а в його очах мерехтіли висохлі рисові поля, білясті стежки між ними, заляпані грязюкою рекламні щити, сірі будівлі. Невже таки розслабився? Ні, його душа щеміла в тривозі, і той щем він намагався притлумити. Він кинув недопалок і в думці проказав: „Мені страшно. Відколи це в мене? Відтоді, як сів у цей поїзд? Як почув від батька Аяко: „Я вас благаю: врятуйте її”? Чи коли Нісімото-сан показала мені ту телеграму? А може, тоді, коли подзвонила мені в редакторську? Та де там! Певно, все це почалося з тої хвилини, коли я прокинувся від кошмарного сну. А що це за сон?” Канае силкувався пригадати його, та не міг. Тоді він почав заклинати себе: „Чого це я маю боятися? Чогось подібного досі зі мною не траплялося”. Хоча вагон обігрівався, та Канае здавалося, ніби його руки й ноги дрібно тремтять від холоду. „А може, виною цьому погойдування вагону? — підказував йому розум.— Досі я був собі безтурботним студентом, оптимістично настроєним редактором і честолюбним початкуючим літератором. На відміну від Мотоко Моегі, я не зазнав особистої трагедії. У голодні воєнні роки, коли єдиною їжею була картопля, я ходив до школи, а досяг зрілості вже в мирний час, залишившись, однак, наївним, як мала дитина. Тож і доводилося мені терпіти глузування Мотоко з цього приводу. Та невже я такий дурний, що не маю про життя ніякого уявлення? Я з цим не згоден. Я можу уявити собі все — будь-яку драматичну подію, найпотаємнішу людську тривогу і крайній розпач,— мало не вголос переконував він себе.— Проте я таки чогось боюся. Та хіба можна сказати, буцімто я не знав, що той страх не пов'язаний з долею дівчат, а з моїм власним зачаєним переживанням? Все це почалося не від сьогоднішнього ранку. Я впевнився в цьому, коли нарешті зважився писати роман”.
Канае глянув на портфель, що лежав поруч на лаві. У ньому був його найдорожчий скарб — роман. „Я пишу його,— думав він далі,— щоб дати вихід первісній тривозі, яка загніздилася глибоко в моїй душі. Я довго не міг до нього взятися з тої причини, що не дозрів задум. Та от одного дня раптом почало писатися. Що зрушило мої думки з місця? Не жадоба похизуватися перед людьми, здобути славу, потішити власне марнолюбство, а прагнення втекти від незбагненної тривоги. Завдяки Мотоко Моегі я відкрив її в собі і створив образ М.— жіночого персонажа роману. В тому ж самому впевнила мене й Аяко Аймі, що послужила прообразом для А.— другої героїні твору. Однак це не означає, що, змальовуючи витвори мого власного розуму, я намагався втекти від дійсності. Нічого подібного. Силою уяви я створив світ сторонніх для мене М. і А., щоб з'ясувати сенс людського життя. Я поставив собі за мету через ці персонажі показати, що всіх нас переслідує споконвічна тривога, і найвища мудрість полягає в тому, щоб долати розпач”.
Канае й сам не помітив, як переклав портфель на коліна і заглянув усередину. Там був великий конверт з верстками Сінсаку Йосіди, розклад руху поїздів, одна книжка і два блокноти. Він добув ці блокноти й мимоволі зважив у руці. А тим часом його думки переганяли одна одну. „Я наділив М. і А. свободою волі і благав, щоб логіка їхніх вчинків підказала їм правильний вибір — життя, а не смерть. Це означає, що я прагнув, щоб їхні реальні прообрази — Аяко Аймі та Мотоко Моегі переходили від розпачу до мужності, від смерті до життя, від небуття до дійсності. У романі знайшли вияв мої найзаповітніші бажання й надії; цьому видуманому світові я звіряв свою мрію про те, що все буде так, як мені хочеться, і тим самим розганяв власну тривогу. Та якщо реальні прообрази наблизилися до смертельної прірви (хоча М. і А. я штовхав до життя), то я прорахувався і все, що написав, нічого не варте. Виходить, я не збагнув їхнього відчаю, а вони зрадили мене так само, як М. і А.”.