А. спроквола ворухнулась і, поправляючи комір піжами, підвелася на постелі. М. поставила сковорідку на тумбочку й подала А. пальто, що лежало в її ногах. А. подякувала й накинула його собі на плечі.
— Ти, вважай, уже здорова, тож бадьорися,— сказала М.— З'їж омлет і наберешся сили.
М. розділила омлет надвоє й розклала на тарілочках. Лікарняна вечеря була вбога — невеличка смажена, але холодна котлета й овочевий салат.
— Начебто смачний,— промовила А.
— То тільки з вигляду. Насправді цей омлет не з найкращих продуктів. Як ти гадаєш, з чим він?
— З шинкою?
— Чого схотіла! На жаль, у ньому нема й шматочка м'яса. Коли щось на кухні попросиш, усі супляться. Мені вдалося роздобути лише трохи цибулі. Щоб ти знала, цей омлет з цибулею.
— І такий смачний!
— Я рада, що він тобі сподобався. Як-не-як, а це таки омлет.
На ці слова А. всміхнулась — печаль виявилася безсилою перед усміхом. Обличчя А. стало лагідним, невинним, як у дитини.
— А.—сан, а ти вмієш готувати омлет?
Запитання було несподіване. А., досі усміхнена, кивнула головою.
— Ага. Вмію.
— Чудово! А от я, мушу признатись, не розуміюся на куховарстві.
— Невже? Ви завжди так смачно готуєте. От хоч би цей омлет.
— Це тобі так здається. Бо лікарняні страви несмачні. Годують нас тут абияк! — вигукнула М. майже сердито, водночас не спускаючи радісного погляду з усміхненої А.
Незабаром виявилося, що апетиту бракувало не так А., як М. Та, певно, А. сама помітила, що апетит у неї з'явився завдяки вмовлянню М. Хоч вечерю в лікарні подавали досить рано, але електрична лампочка під стелею вже горіла, ще більше підкреслюючи злиденний вигляд їхньої палати. Коло А. і М. не було торшера, а тому читати книжку чи газету лежачи було неможливо. Залишалося вести розмови або мовчати. Відтоді, як вони познайомилися, минув тиждень.
Цього вечора, як тільки медсестра, поставивши їжу я тумбочки, вийшла з палати, М. не лягла в своє ліжко, а присіла скраєчку на постелі А.
— Я хочу з тобою поговорити,— промовила вона тихо, повернувши голову до А. Та мовчки глянула на неї. А. випадково опинилася в одній палаті з М. і знала про неї дуже мало. Навіть не знала, яка хвороба привела її в лікарню, їй було відомо тільки те, що М.— художниця, викладає малювання в жіночій школі, здається, незаміжня, що до всього ставиться байдуже, з холодком, але від природи добра. М. ще ні разу не заговорювала з нею так серйозно.
— А що таке? — здивувалася А. М. ще вагалася — на її обличчі було видно розгубленість. Та від її колишньої різкості не лишилось і сліду.
— Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Ти не хотіла б поселитися разом зі мною? — випалила М. одним духом, глянула на недовірливе обличчя А., потім передихнула й повела далі: — Я розумію: може, це негарно з мого боку. Але ти не спіши з відповіддю.— Хоча А. не заперечувала, М. підняла руку, ніби збираючись спинити її.— Я подумала, що тобі нема куди подітися, нема де оклигувати, коли випишуть з лікарні. Якщо я помиляюсь, то пробач. Ти не думай, що я шпигувала за тобою. Я нічого не знаю про тебе. Мені байдуже до твого минулого. Але твоя розмова з директором лікарні впевнила мене в тому, що ти не живеш з батьками. В лікарню до тебе майже ніхто не приходив, і я зрозуміла, що тобі буде важко за її стінами. Тим більше, що тобі потрібен догляд, інакше оперований апендицит дасть ускладнення. Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Можеш переїхати до мене, трохи поживеш, відпочинеш, а тоді вже остаточно дійдеш до певного висновку. Словом, вважай, що так ти продовжиш своє лікування. Як ти на це дивишся? Я займаю кімнату на вісім татамі на другому поверсі, господиня дуже добра жінка (її чоловік загинув на війні) і не матиме проти тебе нічого поганого. Вдень я працюю в школі й дома не буваю, тож ніхто не заважатиме тобі відпочивати. А якщо тобі й це набридне, можеш зайнятися малюванням. Ну, то як тобі моя ідея?
Поки М. говорила, А. пильно дивилася на її запальне обличчя. Навіть очима не мигала, і вони то зблискували, то тьмяніли, поки нарешті не затекли слізьми.
— Ну, то як? Не думай, що я хочу взяти тебе під якусь особливу опіку. Просто в наш час, коли не вистачає житла, займати одній кімнату на вісім татамі — чисте марнотратство. На мене часто нападає журба, але я важко сходжуся з людьми, а тому не хотіла б жити з будь-ким. Я вже тиждень спостерігаю за тобою, навіть кілька малюнків накидала, і мені здається, що ми з тобою поладимо. То як, спробуємо?
Оскільки А. мовчала, то вмовляння М. уже стало нав'язливим. Та незабаром вона звернула погляд на темне вікно і втомленим голосом повела далі::
— Я розумію, що ти не сподівалася від мене такої розмови. Я старша за тебе і в житті більше пізнала, але ти не впевнена, чи можна покластися на мене чи ні. Я зовсім не збираюся виступати в ролі старшої сестри. Якщо моя пропозиція тобі не до вподоби, то так і скажи — я не ображусь. Правду кажучи, я волію жити сама, я завжди заглиблена в свої думки. Завжди мене щось гнітить. Ти теж начебто завжди засмучена, але насправді ти — людина світлішої вдачі. Та, певно, і тебе спіткало нещастя, бо іноді ти теж впадаєш у розпач. Але ти молода і скоро зможеш забути своє горе й повеселіти. Я тобі співчуваю, але не думай, що простягаю тобі руку допомоги тільки з жалю, з сентиментальних міркувань. Скоріше тому, що я сама нещасна. Ти знаєш грецький міф про старого перевізника Харона? Цей Харон переправляє на своєму човні душі померлих через підземну річку на той світ. Мене повсякчас переслідують моторошні передчуття, тому іноді я ловлю себе на думці, що, може, й мені судилося бути таким перевізником. І ось мені здається, ніби я вмовляю тебе сісти в мій човен. Якщо це човен Харона, то краще було б, якби ти не сідала на нього. Та хіба ми знаємо, який човен вибрати? Зрештою, кожен з них несе нас назустріч смерті.