його, як зіницю ока.
При цих словах Аяко, що досі сиділа мовчки біля старшої подруги, несподівано заперечила:
— І я хотіла б мати цю картину. Мотоко-сан, подаруйте її мені.
— Просто не знаю, що робити з вами. Не буду ж я малювати копію, як Беклін.
— Аяко-сан, ви дуже хитрі,— напосідав Канае, витріщившись на дівчину.— Вона давно запала мені в душу. Ще на виставці я зрозумів, що це -шедевр.
— А я ще раніше — перед виставкою, коли Мотоко-сан тільки закінчила її,— відповіла Аяко і всміхнулася. Ця усмішка обеззброїла гостя, але він усе одно не здавався.
— Вона вам не підходить — у неї темний колорит. Якщо матимете її перед очима щодня, вона наганятиме на вас смуток.
— А на вас — ні? Ви що, кам'яні?
— Кам'яний. Не те що ви. Ще мало світу ви бачили.
Тепер Аяко витріщила очі на Канае. Ворухнула губами, ніби хотіла щось сказати, але промовчала. А тим часом Мотоко, перегортаючи книжку, несподівано сказала:
— Годі сперечатися, як малі діти! Краще б розглядали картини.
Аяко та Канае замовкли і знову почали стежити за тим, як Мотоко перегортає сторінки. Дійшовши до кінця книжки, вона повернула її Канае.
— Дякую. Ая-тян, налий мені ще чаю.
Поки Аяко виконувала це прохання, Канае спитав:
— Ви все передивилися? Якщо ні, то я залишу вам цю книжку.
— Спасибі, не треба. Я вже склала собі думку про цього художника. Він не співзвучний мені, а, крім того, книжка написана німецькою.
— Позичте мені,— втрутилася Аяко.— Я ще раз уважно її перегляну.
— Гаразд,— відповів гість і, звертаючись до Мотоко, запитав: — І яка вона, ця ваша думка?
Мотоко взяла в Канае ще одну цигарку й закурила. Випускаючи клубок диму, вона наморщила перенісся,— здавалось, замислилася.
— Цей художник, видно, вважав, що смерть перебуває поза нами. Недарма на його картині вона грає на скрипці за його плечима. На його острові смерті посеред моря знаходять останнє пристановище тільки мертві. А це означає, що згідно з його уявленнями людина може жити собі безтурботно доти, поки не надійде фатальна мить.
— Ви хочете сказати, що проблема смерті його не цікавила? — спитав Канае, попиваючи другу чашку чаю.
— Може, й цікавила, але ж він зображав на своїх картинах лише міфічні персонажі. У тому міфічному світі ніщо не гине: бог лісів Пан щодня бігає за німфами, русалки граються з Посейдоном. У такому світі можна жити, не думаючи про смерть. А по-вашому виходить, ніби, зображаючи на полотні той світ, художник цікавився проблемою смерті… Мене ж вона зачіпає з чисто людського боку. Як би вам це пояснити? Я схильна вважати, що смерть перебуває у нас самих,
— Справді…— погодився Канае.
— Мене більше хвилюють картини Дракулова. Його міфічні персонажі несуть у собі смерть. А вам він подобається?
— Ні. Альбоми літографій його картин я іноді надибував у букіністів. А втім, я віддаю перевагу багатьом іншим перед Бекліном.
— Наприклад, кому? — запалюючи від недопалка ще одну цигарку, недбало запитала Мотоко.
— От хоч би Мункові.
— Мункові? Я про нього майже нічого не знаю. Будь-ласка, принесіть наступного разу альбом його картин.
— Нажаль, мені нема чого вам принести. Та в одному я певен: персонажі його картин несуть на собі печать
смерті.
— Мунк — датчанин? — втрутилась у розмову Аяко.
— Ні, норвежець. Його картини теж похмурі. Вони вам, Аяко-сан, не підійдуть.
— Що за люди! Вважають, що я маленька дитина.
Обличчя ображеної дівчини було привабливим.
Мотоко раптом встала й сказала:
— Сома-сан, ви не хочете послухати музики? Виберіть собі платівку, яку хочете. А я тим часом попрацюю.
— А вона вам не заважатиме?
— Нітрохи. Я навіть рада, що ви займетесь програвачем.
Мотоко повернулася до розпочатої картини, а Канае підійшов до програвача і взявся читати написи на грамплатівках. Минулого разу він так поспішно переглядав їх, що не знав, на якій зупинитися, а от сьогодні його погляд одразу привернув „Четвертий Бранденбурзький концерт” Баха. То була довгограюча пластинка з чудовою, хвилюючою музикою. Та от біда: Канае не знав, як обходитися з програвачем. А тому, поманивши Аяко рукою в майстерню, тихо попросив:
— Будь ласка, покажіть, як ним користуватися.
— А ви не знаєте?
— Бо я собі ще не придбав — надто дорогий, хоч платівки купую.
У цю хвилину Мотоко повернула до них голову.
— Якщо говорите, то говоріть голосніше, а не пошепки. Бо це відвертає мою увагу.
— Вибачте. Аяко-сан показала мені, як запускати програвач.
— Ви казали, що купуєте платівки?
— Купую.
— А програвача маєте?
— На жаль, не можу придбати.
Мотоко підступила ближче до гостя.
— Які у вас платівки? І багато їх?
— Чи багато? Я закоханий у Сібеліуса. Маю дещо з його музики. Деякі записи просто чудові.
Аяко обережно опустила адаптер на платівку, і враз зазвучала музика. Мотоко стояла біля Канае й дивилася йому в обличчя.
— Прекрасна музика! — вигукнув він.
— Сома-сан, навіщо вам платівки? — спитала Мотоко.