— Мені дозволили пити саке. Потрошку. Не віриш — запитай директора лікарні.
А. не перечила, а почала наливати чай. М. стежила за її рухами і, коли чашка була вже повна, сказала: „Так хочеться води!” А. взяла з буфета склянку й пішла сходами в на кухню. Повернувшись назад з водою, А. побачила, що М. опустила голову на руки, зіперті на котацу.
— Я води принесла. Хто ж так спить?..
М., видно, не спала, бо на ці слова підвела голову й одним духом випила воду. Потім роздратовано відгорнула пальцями набік пасмо чорного прямого волосся, що заслоняло ще блідіше, ніж звичайно, її обличчя. Поставивши порожню склянку перед собою, М. похмуро глянула на А. й запитала:
— Ти думаєш, що я все роблю тобі на зло?
— Та ні, не думаю,— А. широко відкрила очі, наче була чимось вражена.
— Напевно, ти собі гадаєш: от нестерпна людина! Я чекала її допізна, а вона прийшла п'яна, я хотіла зняти з неї пальто — вона мало не звалила мене з ніг, налила їй чаю — вона захотіла води.
— Та ні, не гадаю.
А. казала правду. Це було видно по її світлому наївному обличчю й очах з припухлими по краях повіками.
— Ви мені не вірите. Я не лягала з власного бажання. А от про воду не здогадалася, бо я — тугодумка. Та я рада, що ви завели оцю розмову.
— А хіба я ніколи з тобою не розмовляла? Ти що, глуха?
— Ні, останнім часом ви відмовчуєтесь, а до того ж ввечері кудись ходите.
М. помітила, як на світле обличчя А. поволі лягала М. відвела очі вбік і сухо запитала:
— А хіба я не маю права ходити туди, куди заманеться?
— Звісно, маєте. Тільки…
— Тільки що?..
А. опустила голову і втупилася очима в чашку. Здавалось, вона вагається: сказати чи ні? М. не втерпіла і спитала:
— Що сталося? Чого ти раптом замовкла?
Поки А. роздумувала, М. випила до дна охололий чай.
— Я хочу сказати, що останнім часом ви начебто втратили охоту до розмов зі мною,— не підводячи голови, почала А. — Як тільки настає вечір, кудись ідете. Схоже на те, ніби ви мене уникаєте.
— Ти помиляєшся,— відразу заперечила М.
— В усякому разі, так мені здається. Я зраділа, коли в лікарні ви запропонували мені поселитися разом з вами. Я охоче на це пристала, бо мені не випало в житті зазнати людської ласки. Пам'ятаєте, на самому початку ми домовилися, що я переїду до вас, трохи роздивлюся, а вже тоді вирішу, залишатися чи ні. Але ж, напевно, і вам хотілося перевірити, влаштує вас спільне життя чи ні. І от поступово ви розчарувалися в мені, а тому почали уникати мене, ставитися, як до чужої людини, на вашому обличчі з'явилося невдоволення. Та я, дурненька, всього цього не помічала.
А. зірвалася з голосу й запнулась. М. дивилася на неї, як на якесь диво, і раптом вибухла сміхом.
— Чогось кращого ти не могла придумати?
А. підвела голову. На її очах були сльози.
— От плакса! — поглузувала М. Вона вже не сміялася, а тому в її голосі була сама гіркота.
— Я хочу, щоб ви мені сказали: ви за чи проти мого подальшого перебування на цій квартирі? Я не збираюсь тут залишатися і створювати вам незручності, якщо в душі ви цього не хочете.
— А що ж ти тоді робитимеш?
— Подамся куди-небудь.
— А знаєш, куди?
— Та знаю, але…— не доказала А. й поникла головою. Насупивши брови, М. дивилася на неї співчутливо, а тоді повільно мовила:
— А.—сан, ти стільки дурниць нагородила! Підведи голову і глянь мені в очі. Хіба видно, що я маю щось проти тебе?
А. несміливо підвела голову (її очі запухли ще більше) і побачила на обличчі М. спокій і розсудливість; на ньому не було й тіні сп’яніння чи лицемірства. Здавалось, М. Хотіла всміхнутися, але не змогла. Замість того приглушеним голосом вона сказала:
— А.—сан, ти — горда, пряма і вибаглива людина. То куди ж ти збираєшся йти? На прикметі нікого не маєш та й не знаєш, як я насправді ставлюся до тебе, і таке кажеш! Я гніваюсь на тебе.
— Але ж ви уникаєте мене,— повторила А.— Щовечора залишаєте саму вдома і кудись ідете. А куди — не кажете.
— А-а, ти он про що!
— Крім того, останнім часом ви якісь роздратовані. Хіба ні?
Обхопивши голову руками, М. зіперлася ліктями на котацу.
— Чогось холодно. Ще хочеться саке.
— Ого, та ви мені зуби заговорюєте!
Поки А. дивилася на подругу сердитим поглядом, М. насилу встала, відкрила буфет і почала щось шукати. Потім вийняла пляшку віскі і, повернувшись до котацу, налила собі півсклянки. А. не вірила своїм очам, але мовчала. М. випила віскі скривившись. Здавалося, силоміць у собі щось душила.
— У мене недокрів'я і саке для мене — як ліки. Може, й ти вип'єш?
— Та ні. Краще лягаймо спати. Вже пізно.
— Як хочеш — лягай.