Гуркіт ущух, застукали одноманітно колеса на стиках рейок і за вікном попливло тьмяне, але все-таки сонячне світло. Канае полегшено зітхнув і, піднявши з колін блокнота, знову взявся читати свій роман.
ЧОВЕН ХАРОНА
— Ви такі бліді. Видно, втомилися,— стурбовано сказала А., обернувшись до М., що схилилася збоку над альбомом. Пасма чорного волосся М., наче запона, звисали вниз і закривали від А. розпочатий малюнок. Крізь них ледь-ледь проглядали її бліді запалі щоки. На голос подруги М. підвела голову і пальцями, забрудненими кольоровим олівцем, відгорнула вбік волосся.
— Тобі що, набридло сидіти? Тоді трохи походи.
— Та ні. Буду терпіти, бо хочу, щоб ви нарешті намалювали мій портрет.
— Щоб намалювала твій портрет?.. А ти гадаєш, я роблю це заради тебе? Зовсім ні.
— Але на моє прохання,— лагідно заперечила А.— Якось ще в лікарні ви нишком змальовували мене, але не показали, що вийшло. А тому я подумала, що все-таки колись я побачу свій образ на папері. До речі, куди ділися ті етюди?
— Мабуть, десь валяються. Тільки я не хочу їх показувати. І цей мені не подобається.
Погляд М. мимохіть упав на малюнок, зиркнула на нього збоку й А. Чорні лінії, згущуючись і напливаючи одна на одну, заповнювали майже весь аркуш, і на цьому тлі ледь-ледь проступав жіночий профіль.
— Уже готовий?
— Ні. Його ніколи не закінчиш…
Видно, то була вже не перша спроба. Нервово потираючи великий палець об вказівний, М. невдоволено розглядала свою роботу.
— Будь ласка, покажіть.
М. ще не встигла відповісти, як А. схопила альбом і повернула малюнок до себе. Раніше, дивлячись навскоси, вона добре його не розгледіла, а тепер усе було перед очима. Темне, безрадісне жіноче обличчя. Трохи схоже на її, але у відкритих очах, на товстих губах, повних щоках і м'якому підборідді тої жінки залягла тінь душевної муки.
— Це я?
— Пробач, якщо ти себе не впізнаєш.
Побоюючись образити М. необережним словом, А. поправилася:
— Та нічого. Начебто і схожість зі мною є, але чого в цьому малюнку стільки похмурості? Хіба я буваю такою?
— Та хто його зна.
— Невже в мене такий похмурий вигляд?
М. зиркнула крадькома на засмучену А. і знову перехопила альбом у свої руки.
— А.—сан, чого ти так переживаєш? Це в мене на душі невесело, а тому я все бачу крізь чорні окуляри.
— Та ні, не тому. Ви просто втомилися…
Але М. не слухала молодшої подруги, а перегорнула ще одну сторінку альбому й заходилася виводити лінії. А. нічого не залишалось, як сидіти й позувати, виставивши М. свій профіль. Як і раніше, М. схилилася над альбомом і, заховавши за пасмами волосся своє обличчя, чиркала кольоровим олівцем.
А. кортіло напитися води, що стояла в чашці на столику, але вона стерпіла і не ворухнулася. „Невже моє лице таке похмуре? Невже на ньому написана така безпросвітність?” — запитувала вона себе. Неймовірно! Адже спільне життя з М. вселило в неї трохи надії. Щоправда, приглядаючись до нової подруги зблизька, А. поступово пересвідчувалася, що чим дружнішими ставали їхні стосунки, тим сильніше роздратування й розпач находили на М. Здавалось, М. спіткала якась хвороба душі. Та яка це була хвороба — А. не здогадувалася. Вона знала тільки одне — що М. пережила вибух атомної бомби. Та, живучи разом з М., А. теж, певно, нею заразилася. Тому-то вона так спохмурніла. „Мабуть, я правлю їй за дзеркало” ,— подумала А.