— А як ви? — спитав Канае.
— Я не маю охоти їхати. Мені це важко. Та й робота стоїть.
— А хіба мені легко? Гадаєте, в мене нема роботи? І все-таки мені хочеться помандрувати. Це ж зовсім природно, хіба ні?
— Ви — це не я.
— Ось тому в мене таке враження, ніби ви мене сторонитеся.
— Та ні,— стишуючи голос, докінчила Мотоко й замовкла. Довгі й тонкі пальці її стиснутих докупи рук, що лежали тепер на столику, нервово ворушилися. Під їхніми нігтями розпливлася фарба. Канае бачив, що легко міг дотягтися до них, але не посмів.
Настала прикра мовчанка, та коли Канае почав відчувати, що її треба якось порушити, на сходах почулася легка хода. Він злегка засовався, ніби заспокоївшись,— мовляв, хтось інший це зробить. Однак трохи пізніше йому в душу закралася підозра: ану ж Мотоко сприйняла цей майже непомітний рух як ознаку радості з приводу довгожданої появи Аяко?
— Нарешті покінчила з пранням. Господиня сказала, що прийшов Сома-сан, і я поспішила. А це що таке?
Аяко була простодушна, весела. Канае помітив, що її лице зашарілося. „Мабуть, від роботи”,— вирішив він.
— Платівки з музикою Сібеліуса.
— Я така рада! Ви не слухали їх, бо мене чекали?
— Ая-тян, Сома-сан питає, чи ти не збираєшся у подорож на попутних,— втрутилася бадьорим голосом Мотоко.
— Чудова ідея! А куди?
Аяко сіла за столик і блискучими очима глянула на Канае. Її зуби вражали сліпучою білістю.
— Ще не вирішено. А що, як відправитися в парк Інокасіра або Сякудзії? Можна і в парк Тосіма. Взагалі-то я слабо в цьому розбираюся.
— А рисових колобків візьмемо? Я зараз приготую, бо інакше ми далеко не доберемося.
— Та от біда, Мотоко-сан відмовляється їхати.
— Мотоко-сан, чому?
— Клопоту багато. Відправляйтесь самі.
— Це неможливо. Ви смієтеся.
— Нічого я не сміюся,— спокійно заперечила Мотоко, і Аяко засмутилася, почуваючись безпорадною, як насварена дитина.
— Не обов'язково їхати сьогодні. Можна й післязавтра, адже свято ще не скінчилося,— прийшов на допомогу Канае.
— Післязавтра — День дітей,— сказала Аяко.— І я обіцяла повести Ген-тяна на прогулянку.
— То вирушимо післязавтра? Мене влаштовує цей день.
Аяко й Канае не могли прочитати нічого на обличчі Мотоко. Вона взяла зі столика книжку і знічев'я перегортала її сторінки.
— Може, поп'ємо чаю й послухаємо ваші пластинки? — запропонувала Аяко.
— З якої почнемо? — спитав Канае.
— З будь-якої. Нам однаково, бо ми їх слабо знаємо.
— Усі вони короткограючі. Найбільші речі Сібеліуса — це концерт для скрипки з оркестром і сім симфоній, але я поставлю передусім „Туонельського лебедя”. Його обов'язково треба послухати.
Канае взяв пластинку й пішов у майстерню. Увімкнув програвач і, поставивши пластинку на обертовий диск, вернувся в кімнату. Навздогін йому полилася сумна мелодія англійського ріжка.
Аяко наливала чай майже нечутно.
— Цей англійський ріжок зображає Туонельського лебедя, що плаває річками Туонели — країни мертвих, річками того світу…
— Пізніше розкажете,— перебила Мотоко,— коли музика скінчиться.
Канае зніяковів і, підморгнувши Аяко, нишком усміхнувся. Мотоко сиділа, заплющивши очі й похиливши голову.
Невдовзі музика урвалась, і Канае перевернув пластинку на другий бік. Поки звучала музика, дівчата мовчали, а коли Канае, зупинивши програвач, вернувся з пластинкою назад, Аяко, блискаючи очима, сказала:
— Чудова річ! Здається, я чую її вперше.
— Це славетний твір. Як почуєш його хоч раз, то ніколи не забудеш. А як вам здається? — напрошувався Канае на схвальну оцінку Мотоко, але вона сиділа непорушна, опустивши голову. Та коли він підвівся за наступною пластинкою, вона зупинила його жестом руки.
— Будь ласка, верніться до ваших пояснень. Бо коли грала музика, я не могла вас слухати. То про що ви розповідали?
— „Туонельський лебідь” — це окрема симфонічна поема з циклу „Чотири легенди”. Інших трьох частин я не слухав, а переповідаю зі слів Сесіля Грея. Усі вони змальовують пригоди Леммінкяйнена, героя „Калевали”. Я приніс переклад цього епосу, випущеного видавництвом „Іванамі” в рамках „Бібліотеки для всіх”, і радив би вам його прочитати. Фінські легенди дуже мене зацікавили. І не лише тому, що я народився на Хоккайдо й відчуваю прихильність до звичаїв народів Північної Європи. „Калевала” має багато чого спільного з епосом айнів „Юкара” і зачіпає струни моєї душі. Сібеліус написав чимало музичних творів на основі легенд своєї батьківщини. У „Туонельському лебеді” змальовано, як юний Леммінкяйнен відправляється на північ до хазяйки Похйоли, щоб домогтися руки її дочки. Мати згодна віддати її за нього, але ставить три завдання. З першими двома Леммінкяйнен легко справляється. Останнє полягало в тому, щоб застрелити лебедя на бурхливих водах чорної річки в країні Туонела, до речі, дуже схожої на Острів смерті. Сама спроба вбити лебедя означала, що Леммінкяйнен прирік себе на смерть. І він справді гине — від укусу змії, що її напустив на нього, підстерігши на березі, сліпий пастух. Той же пастух скинув його труп у річку. Ось це місце в „Калевалі”.— Канае притьмом розгорнув книжку на закладці і продекламував: