Заплескавши в долоні, мов дитина, Аяко вигукнула:
— Сома-сан — молодець!
Збентежений Канае прикипів очима до книжки.
— В основу „Туонельського лебедя” покладено саме цей уривок? — перебила Мотоко, і гість з радістю схопився за це питання.
— Не зовсім. Бо, крім „Туонельського лебедя”, Сібеліус написав симфонічну поему „Леммінкяйнен у Тунелі”, що має розповідний характер. У „Туонельському лебеді” змальовано лише те, як лебідь пливе водами мертвої річки. Правда ж, є щось спільне в похмурому колориті цієї музики і картин — Бекліна і вашої, Мотоко-сан?
— Ліризм,— визнала Мотоко.
— Може, ви й маєте рацію. Але мені видається, що Сібеліус не зображає смерть збоку, а наче зливається з нею.
— Ви хочете сказати, що в його душі таївся морок? Я називаю це ліризмом. Нема сумніву, що ліричний настрій опановує нас тоді, коли ми помічаємо навколо себе — на живих людях і природі — печать смерті.
— Виходить, і на героях вона лежить. Адже ще перед тим, як Леммінкяйнен відправився в Похйолу, мати попереджала, що там його чекає загибель. Таке передбачення просто означає, що в душах героїв легенд таївся морок. Зрештою, те саме можна сказати і про сучасну людину. Великої різниці між тими двома випадками нема. Невблаганна доля завжди підштовхувала людей до фатального кінця.
Мотоко мовчала, насупивши в задумі брови, а потім підвела голову і сказала:
— А ви б не могли поставити цю пластинку ще раз?
ТУОНЕЛЬСЬКИИ ЛЕБІДЬ
Засідання скінчилося, і М., швидко попрощавшись із товаришами, все ще зайнятими розмовою навколо відповідального секретаря, поспішила з другого поверху ресторану вниз. Коли спускалася сходами, їй здалося, ніби хтось іде вслід за нею. Вона подумала, що це, мабуть, С. Однак, проходячи внизу мимо переповненого залу й каси, а потім і в дверях М. не помітила за собою нікого. Якусь хвилину вона стояла, задумавшись, перед будинком, а тоді неквапно рушила подалі від людних місць.
„Нікудишнє засідання”,— вирішила вона. Ті десятеро, що сходилися на подібні зустрічі щомісяця, почали видавати півроку тому журнал під назвою „Сатурнієць”. М. дізналася від Р., що це слово, запозичене у Верлена, означає дивакувату людину. Та й справді кожен з їхнього товариства чимось трохи дивував. Хоча М., опинившись серед них під впливом Р., і не пропускала жодного засідання, вона ще нічого не написала й не намалювала для журналу. Зрештою, з таким проханням ніхто до неї не звертався. На самому початку Р. казав, що, може, їй доведеться робити художнє оформлення обкладинки та ілюстрації, і тому приходила на засідання з певним зацікавленням. Але проти цього плану відразу недвозначно виступив С., який з сидів ззаду. Раз у раз відкидаючи з-перед очей своє волосся, він гаряче переконував: „Виданням цього журналу ми не ставимо собі якоїсь суто літературної мети, а тому нема потреби розцяцьковувати його дитячими малюнка, досить і того, що він буде друкований”. Цей блідий і високі крихкотілий юнак майже з ненавистю позирав на М. — єдину в групі жінку. На оборону М. став Р.: мовляв, картини М.—сан — не дитячі забавки, напевно, С. їх ще не бачив. А той відповів: „І не збираюсь дивитися. Бо найважливіше для нас — це думка. А про літературу й мистецтво я й слухати не хочу!” М. було неприємно слухати цю суперечку. „Я прийшла сюди не з власної волі, а на прохання Р.—сана»,— виправдовувалася вона і твердо вирішила, що її нога більше сюди не ступить. Але вийшло по-іншому: М. не пропустила жодного наступного засідання.
Не поспішаючи, але й не сповільнюючи ходи, щоб хтось міг її догнати, вона йшла людною вулицею й роздумувала: чому сьогоднішня зустріч членів групи була така невдала? — та ніяк не могла знайти цьому пояснення.
Правду кажучи, в журналі „Сатурнієць” не було нічого від літератури, хіба що назва. (На засіданнях групи не раз обговорювалося питання, як розуміти саме поняття „літературний журнал”. Хоч більшість не заперечувала проти надання йому літературного обличчя, та ніхто з його засновників не друкував у ньому оповідань чи статей на літературно-мистецькі теми. Але саме це надавало йому оригінальності). Досі вийшло в світ три його номери, кожен обсягом понад сто сторінок. Вони містили статті невиразного спрямування — чи то пов'язані з сучасним міжнародним становищем, чи з філософією, на диво самовпевнені протести, замітки про все і про ніщо, а також спогади про пережите членами групи. Та саме останній матеріал краще відображав суть цього журналу, бо свідчив спорідненість долі його організаторів. Усі вони, як і М., пережили трагедію атомного бомбардування, несли видимі й невидимі рани, одним словом, це була молодь, що вже дивилася смерті в очі. Серед них були люди різного походження: молодий хазяїн невеличкої друкарні, учитель початкової школи, студент, журналіст, син директора ресторану, службовець і навіть такі, як гід Р. Чим цей хлопець займався тоді, коли не супроводжував іноземців, ніхто не знав. Жвавий і заповзятливий, він зумів згуртувати навколо себе якщо не однодумців, то принаймні людей з однаковою життєвою метою й організувати видання журналу, а одною з тих, кого Р. залучив у групу. Хоч і без особливого зацікавлення й мовчки, вона все-таки прислухалася до суперечок на засіданнях.