Цих молодих людей об'єднувала одна мета, але, звісно, між індивідуальні відмінності. Навіть до таких питань, як боротьба проти загрози війни, проти атомного озброєння й випробувань атомної зброї, вони підходили по-різному. Були в цьому маленькому гурті людей і песимісти, які вважали, що не варто й голосу подавати — мовляв, однаково це нічого не дасть. А дехто з них брав на себе надто багато. Але найрадикальніше поводився студент С. Коли хтось висловлював помірковані думки, С. завжди заперечував. Себе він називав прихильником остаточного розв'язання проблеми війни і миру. На його думку, цього можна досягти лише тоді, коли знищити всю зброю людей, що нею володіють. М. слухала його наївні твердження з усмішкою на устах, та коли він нагороджував гострим поглядом, вона щулилась і вдавала, ніби їй цікаво слухати його виступ.
Коли М. опинилася в безлюдному місці, то нарешті збагнула, чому сьогоднішнє засідання виявилося таким невдалим. Мабуть, тому, що, на відміну від попередніх вечорів, С. майже нічого не говорив. Раніше він закривав усім рота і впивався своїми промовами, а сьогодні сидів мовчки, зіпершись ліктями на стіл і насупивши свої густі брови. Обличчя його було навдивовижу серйозне, сумне, погляд неуважний. Навіть коли М. озивалася, він не зиркав у її бік. Його сусід раз по раз пробував з ним заговорити, але наражався тільки на байдужість. І от тепер М. уперше здогадалася: засідання було нецікаве тому, що не виступав С. Розмова ще тривала, але М. уже сказала собі, що наступного місяця її тут не буде. Однак під кінець зустрічі С. раптом підвів голову й подивився на М. Якусь мить, поки вона не відвернулася, його погляд був прикутий до її очей. „Певно, хоче щось мені сказати”,— подумала вона тоді.
А ось тепер М. стояла перед вітриною крамниці європейського одягу й дивилася в пусті очі манекенів, але байдужа до моди, вона не могла вирішити, варті чогось їхні плаття чи ні. Знала лише одне: вони їй не личили б. І ще вона згадала про С. і була певна, що він іде вслід за нею. Щоправда, вона не бачила причини для такого його вчинку.
Просто інтуїція підказувала їй, що така річ не виключена. Крамниця, перед якою вона зупинилася, стояла осторонь яскраво освітленої вулиці, а трохи далі, коло мосту, було зовсім темно, тож там її вже ніхто не помітить. М. придивлялася до манекенів з неохотою, ніби шукала вади в модній сукні.
— М.—сан, ви тут? — почулося ззаду, але М. не повернула голови. Вона й так знала, що це не хто інший, як С. Засапавшись, він стояв поряд і дивився в яскраву вітрину невидющими очима.
— Коли я зрозумів, що ви пішли, то поспішив услід, але Р. затримав мене. Він завжди стає мені на перешкоді. Вийшов на вулицю — а за вами й слід простив. Думаю: що його робити? І от я побився об заклад сам із собою: зустріну вас чи ні? Я був певен у своїй невдачі і нітрохи не сподівався, що ви чекаєте тут на мене.
М. обернулась до нього і, дивлячись знизу на його високу постать, сумно запитала:
— Який такий заклад?
— Мабуть, я трохи перебільшив…
— А я й не думала на вас чекати.
Блідий С., ще не відсапавшись, не спускав з неї очей.
— І не сподівалася вас тут побачити. Я стояла й роздумувала, підійде мені це плаття чи ні?
— Котре? Оце європейське? Воно було б вам дуже до лиця.
— Та за модою я не ганяюся.
Поглядаючи на неї як зачарований, С. нараз спитав:
— Може, прогуляємось? Он туди, до річки.
М. круто повернулась і, залишивши С. позаду, швидко пішла у вказаному напрямі. С. миттю наздогнав її, і до мосту вони йшли мовчки поруч, потім звернули на тротуар понад річкою.
— Підемо туди?
— Ага. Трохи пройдемося.
— Ой, як тут темно!
С. мовчки спускався пологою асфальтованою доріжкою. Трохи роздратована М. ішла слідом за ним. Чого це вона повинна ходити з С. у такий пізній час? Адже вони ніколи не гуляли вдвох, хіба що іноді перезиралися на засіданнях групи. „Що за фамільярність?” — подумала вона. Та коли пригадала його сьогоднішню поведінку, то відчула до нього деяку цікавість. „Певно, хоче мені щось сказати”,— вирішила вона, намагаючись угадати, що саме. М. не була вже такою малою, щоб боятися майже безлюдного місця, але й не відчувала особливого стукоту серця від того, що прогулюється з хлопцем. Вона набачилася стількох жахів, а тому тепер ставилася до всього з холодною розсудливістю і не піддавалася напливу почуттів. Певно, С., якого вона в думці прозивала „найсатурновішим сатурнійцем”, хвилювало щось незвичайне, якщо він вирішив шукати в неї підтримки. „Мабуть, ідеться про керівництво журналом”,— подумала М. Вони йшли поруч (ясна річ, С. намагався йти якомога повільніше), та розмова не клеїлася.