М. усе ще дивилася на річку й на відбите в її водах світло. І навіть якщо в її пам'яті спливло страшне минуле, то між ним і спокійною течією річки цього весняного вечора була велика відстань. Її минуле й сучасне не напливали одне на одного, як у С.М. почувалася винною перед ним і водночас думала з жахом: а що, як справдяться його передбачення, і образ того дня назавжди заступить їй оцей краєвид? Напевне, такий стан схожий на хворобливу манію.
— Ми все ще перебуваємо в пеклі. Якщо не всі, то принаймні я,— мовив С.
Той голос ніби належав людині з іншою натурою, а не прискіпливому, в'їдливому і тільки сьогодні мовчазному членові групи. „З ним щось сталося”,— подумала М. Та тільки досі вона з ним не спілкувалася, то не могла визначити, коли він був собою.
— Але ж, С.—сан,— обізвалася вона до нього,— недавно світ обійшло Стокгольмське звернення. Воно вимагає заборони атомної зброї і вважає за воєнних злочинців ті уряди, які її застосують. Хіба цей факт не вселяє надії? Крок за кроком світ наближається до нашого ідеалу.
— Це, звісно, добра ознака. Справді, мільйони людей підписали це звернення. Але ж досить комусь одному дати наказ про застосування атомної зброї, а кільком — виконати його, і настане кінець світу. Хто ж тоді судитиме воєнних злочинців? Адже тоді й суддів не буде.
— Це песимістичний погляд.-Згоден. Песимістичний. Бо я — песиміст.
М. якусь хвилину помовчала, а потім спитала:
— І на „Сатурнійця” ви не покладаєте надії?
— Цей журнал існує тільки для самозадоволення його засновників.
— Але ж ви ще недавно ставилися до нього з таким запалом. Ви ж самі сатурнієць, хіба ні?
С. на мить наче розгубився, а тоді запитав:
— Що ви під цим розумієте?
— А ви хіба не знаєте? Сатурнієць — це дивакувата людина, як-от ви.
— Хто вам це сказав?
— Р.—сан.
Невідомо, чи С. помітив у її голосі вагання чи ні, але відповідь його, як і раніше, була різка.
— Та хіба Р. на цьому розуміється? Сатурн — це зірка, яка віщує лихо. Ми всі народилися під нею. У стародавньому Римі вважали, що Сатурн є причиною людського смутку. А тому сатурнієць — це не просто дивак, а людина, що наближається до фатального кінця серед лиха, страждань і печалі. Щоб ви знали, це я запропонував таку назву для журналу.
— Але ж ви не все тоді сказали.
— Не було потреби. Назва підійшла і була схвалена.
— Отже, і я сатурнійка?
— Всі жителі Хіросіми — сатурнійці.
М. знову задрижала і сказала: „Ходімо”. С. якось непомітно торкнувся її ліктя, але їй це не сподобалось, і С. більше не пробував брати її за руку. Вони йшли пліч-о-пліч насипом уздовж берега.
— То, значить, ви відмовляєтеся брати участь у виданні журналу? — спитала вона.
— Нема іншої ради.
— І тому ви сьогодні мовчали?
С. не спішив з відповіддю.
— Річ не в тому. Просто я думав про інше.
— Чого ви збайдужіли? Невже посварилися з Р.?
— Щось у мені надламується. Ніби чую, як воно тріщить.
— Може, надмірний запал утомив вас? Я вважаю, що боротьба за мир вимагає терпеливості.
— А вам її вистачить?
М. іронічно посміхнулася.
— Мене це мало хвилює. Я ніколи не гарячкувала.
— А картини ж малюєте.
— Малюю. Ну то й що?
— А я беруся за все з пристрастю, і через те, коли щось не виходить, впадаю у відчай. Участь у русі за мир я вважав важливішою за навчання, а тому залишився на другий рік. Я не певен, що мені найближчим часом вдасться закінчити університет. Однак я впав у відчай не тому, що рух за мир не так швидко, як мені б того хотілося, завойовує собі прихильників. Я виявив щось зовсім інше.
— Що ж саме?.. Тут холодно, то, може, зайдемо в якусь кав'ярню? — озвалася М.
С. зупинився. Засунувши руки в кишені, він стояв, мов засохле дерево. Вона схопила його за лікоть і поторгала. На мості — там, де тротуар перетинався з вулицею — раз у раз спалахували автомобільні фари. С. не ворушився, і М. трохи занепокоїлася. Невже вона щось передчувала?
— То сказати, що я виявив?
— Скажіть.
— Вас.
М. засміялася, але не так одверто, як раніше. Той сміх пролунав немов у порожнечі й відразу стих. А що, коли в нього це серйозно? М. відпустила його лікоть, і в ту ж мить С. схопив її за руку.
— Вам дивно? Я теж дивуюся. Зі мною такого ще не було. Р. привів вас з собою на перше засідання. Привів, ні з ким не порадившись, а тому я розсердився на нього й на вас. Спочатку я косився на вас, та поступово ви мене зацікавили. Ви завжди були такі холодні, байдужі, а сміялися так, ніби зневажали мене. Дивлячись на вас, я зрозумів, які ви красиві. Сталося диво. Досі жінки мене не вабили, я не сприймав їх усерйоз. Я не підозрював, що жінка може бути така вродлива. А проте мої очі чомусь тяглися до вас. Коли
кінчалося засідання і ви зникали, ваш образ не виходив мені з пам'яті. Ви не уявляєте, з яким нетерпінням я чекав наступної зустрічі. Безперечно, рух за мир — важлива справа, та я почав думати, чи не випустив з уваги чогось іншого, такого ж значного. Коли ж я нарешті догадався, що зі мною діється, то виявив, що закохався у вас. Вам дивно?