— Та це ж чистий егоїзм! — закричала М.— Виходить, якщо вам тяжко, то й іншому повинно бути так само? На світі живе стільки людей, які не зазнали вибуху атомної бомби. Хіба вони не варті любові?
— Мене вони не цікавлять. Я вже вам казав, що до жінок я байдужий. І ваша душа зазнає руйнування, але ви загладжуєте його малюванням картин. Мабуть, ціною нелюдських зусиль. І це мені в вас подобається.
— По-вашому, домогтися мого занепаду — це значить заволодіти мною? Така ваша логіка? — гнівно спитала М. і водночас мимоволі відчула до цього юнака деяку прихильність. „Зробиш так, як він цього хоче, здасися на його
волю?” — питав її внутрішній голос.
— Я кажу цілком серйозно,— промовив С.
Ці слова змусили внутрішній голос замовкнути.
— Наскільки серйозно? — запитала вона глузливо.
— Настільки, що ладен заплатити життям.
С. відповів з такою легкістю, що здавалось, ніби продумав її наперед. Якби він хоч на мить запнувся або завагався, вона б, може, не розчулилась. Бо знала, що жертви атомної бомби, яких доля тоді пощадила, але прирекла на неминучу смерть пізніше, такими словами не розкидаються. Для них смерть набула стократ більшої ваги, ніж для звичайних людей. Між собою вони про неї не згадували. А тому М., наче збожеволівши, вигукнула:
— Якщо ви готові вмерти, то я пересплю з вами! Але тільки за цієї умови. Добре подумайте.
Вона повернулась і поспішила геть. Тротуар скінчився, і М. опинилася на краю вулиці біля мосту. Хоч вона довго ждала вільного таксі, С. стояв на старому місці мов укопаний і не кинувся до неї.
Це було на початку квітня. Стокгольмське звернення здобуло гарячу підтримку не тільки в Хіросімі, але й у всій країні. Наприкінці червня почалася корейська війна. Протягом тих трьох місяців М. зустрічалася з С. чотири рази. Під час останнього побачення вони їздили на острів Міядзіму і ночували в тамтешньому готелі. Через кілька днів С. наклав на себе руки.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
Тепер уже мені не доведеться вибирати й думати про той вибір. Отже, і не треба буде заводити про це розмову з Ая-тян. Тепер, коли в о н о заволоділо мною, коли злилося зі мною, мені лишилося тільки чекати. Сидячи глибоко в кріслі і злегка гладячи по спині Ая-тян, що припала обличчям до моїх колін, я зрозуміла, що нарешті, цього разу вже остаточно, в о н о не відпустить мене так само, як я — Ая-тян. Тремтіння її тіла крізь пальто й піжаму передавалося моїй долоні. Що я почувала тоді? Жаль? Жаль до юної, наївної, самовідданої подруги, що згодилася їхати зі мною, і ненависть до себе самої? Ні, тоді я вже нічого не почувала — ні ненависті, ні жалю. В о н о позбавило мене і почуттів, і думок, перетворило мене на мертву річ і розпоряджалося мною, наче лялькою. А тому Ая-тян, ще заплакана, підвівши голову, озвалася першою: „Вам не холодно?” Її сльози просочилися крізь піжаму до моїх стегон. Я трусилась тому, що потрапила в й о г о лабети. І не винна була в цьому ні мокра піжама, ні взуті на босу ногу капці, ні холодна зимова ніч, що наближалася до ранку. Не винен був і страх. Бо чого я мала боятися? „Ви, мабуть, змерзли? Ви так дрижите”,— завважила Ая-тян тремтячим голосом. „У тебе теж посиніли губи від холоду”,— сказала я. Вона спробувала всміхнутися. Вона ще відчувала жаль, а я — ні. Я вже й не думала всміхатися, а якби й схотіла, то в о н о не дозволило б. Вона заспокоювала мене, підбадьорювала усмішкою. До чого? Адже це я заберу її з собою. Коли на її слова „Я поїду з вами” я відповіла мовчазною згодою, Ая-тян утерла сльози, її бліде обличчя проясніло, голос став лагідним, а на устах навіть з'явилася тінь усміху. Хоча вона й не знала, куди я вирушаю. А може, й знала. Вона напевно вже збагнула, що в о н о заволоділо мною. Збагнула, що і їй доведеться їхати зі мною, якщо я не можу позбутися й о г о. Ще ніколи вона не всміхалася до мене так прекрасно, як зараз, коли її губи тремтіли, а очі ще зволожувала остання сльоза. Бо вдаваний сміх — гидкий, а в невимушеному просвічує людська душа. Тому на її обличчі я вперше прочитала покору й о м у, що вже не відрізнялося від мене. Тоді ж і вона відчула, що я — вже не я, і, примирившись із цим фактом, виказувала мені своє співчуття, зіткане з печалі, жалощів і знемоги. І все-таки її ставлення до мене й до н ь о г о було неоднакове. З її усмішки я дізналася про її вибір. Що ж до мене, то я зробила його набагато раніше, навіть не помітила, коли. Найголовніше було не в словах. А тому я лагідно відповіла: „Мабуть, ти, Ая-тян, змерзла? Ти так тремтиш”. Я гладила її по спині, а вона, ще міцніше припадаючи до моїх колін, сказала: „До ранку ще багато часу. Може, поспимо? Ви ж так застудитеся”. Мене здивували її слова, але я не засміялася. То й що, якби застудилася? Хіба й о м у це загрожує? Здавалось, ніби все це відбувається в якомусь іншому, далекому світі. Якщо душа хвора, то хіба має значення, чи тіло здорове чи ні? Але я не заперечувала. „Ну що ж, поспимо”,— відповіла я й побачила, як Ая-тян відпустила мої коліна і, розтираючи затерплі ноги, поволі встала. Злегка заточуючись, вона сперлася на бильце крісла і взяла мене за руку — наче вела за собою. Я теж підвелася з крісла. Пальто сповзло з мене на підлогу. Ая-тян нахилилася, підняла його й накинула мені на плечі. Я подякувала, і ми, тримаючись за руки, пішли з майстерні до кімнати. Торшер освітлював дві зім'яті постелі. Я швидко забралася під свою ковдру й відчула пальцями задубілих ніг охололу вже грілку. Ая-тян вкрила мене ще й пальтом і, присівши на постелі та заглядаючи мені в очі, прошепотіла: „А мені можна до вас?” Я нічого не відповіла, та вона прослизнула під мою ковдру. Постіль була вузька, і я відчула на обличчі її подих. Мені зовсім не хотілося спати, але я заплющила очі і прислухалася до розміреного, як дихання Ая-тян або удари хвиль об берег, пульсування часу. І тоді я виразно побачила, як на нічне море тихо падає сніг. Він кружеляв дрібненькими цяточками перед очима і, торкаючись поверхні води, танув. Навіть в о н о не могло затемнити це видиво. Я прагнула, щоб той сніг зітер усю мою пам'ять, та хіба примара здатна просвітлити темряву? Той примарний сніг, короткочасний, як любов, огортав усе моє тіло: його холодні руки лежали на моїх плечах, грудях, животі й ногах. Мало-помалу ті руки оживали — кров знову заструменіла в жилах юної Ая-тян, і крізь піжаму я відчула її тепло. „Яка з цього користь? — міркувала я.— Тепер уже ніщо мене не врятує. Навряд чи її руки розігріють моє задубіле тіло. А про душу й казати нічого. В о н о не віддасть її. А може… А може, Ая-тян навмання сказала, що поїде зі мною, може, тільки піддобрювалася і збила мене з пантелику, а тепер усе це геть-начисто забула?” Мені здалося, ніби ввечері вона погрожувала виїздом з цієї квартири, та опівночі помирилася зі мною і тепер намагається довести свою вірність тим, що пригортається до мене. О, якби все це мені тільки здалося! Якби я була собою, а не н и м , з радістю обняла б її. Але тепер це вже неможливо. Вибір зроблено. І я, і Ая-тян зрозуміли: між учорашнім вечором, коли ми сперечалися перед дзеркалом, і цією передсвітанковою годиною, що провіщає новий день, не можна перекинути містка. Я злегка розплющила очі (в ту ж мить зник примарний сніг над нічним морем) і побачила на простирадлі обличчя Ая-тян з довгими віями над повіками і зморшками на міжбрів'ї. Було ясно, що вона пригорнулася до мене не просто на знак примирення. У тьмяному світлі торшера її сумне, як у заплаканої дитини, обличчя, обрамлене покуйовдженим волоссям, наче пливло клубком диму. На ньому можна було прочитати, що наслідок боротьби вже визначився — безперечно, перемогла не вона, а я, точніше, в о н о. А тому вона вперше залізла під мою ковдру і, признаючись у поразці, без усякого сорому обмацувала мене, зігрівала, намагалася з'єднатись зі мною в одне ціле. Та вже було пізно. Раніше моя реакція була б інша. Бо в глибині душі я напевно шукала тісніших стосунків з нею і потай ждала нагоди для зближення. І щоразу, коли в о н о заманювало мене, я прибирала вигляду злої, холодної, збайдужілої до любові і пристрасті людини. Бо знала, що нічого доброго з цього не вийде. Те ж саме я думала й тепер. Відчуваючи на собі ніжні руки Ая-тян, я не ворушилася — наче спала чи вмерла. Як переможена, я віддала своє холодне тіло в руки Ая-тян. „А що, якби замість неї зі мною був Сома-сан? — думала я.— Сома-сан, ви не затримали мене. Я стояла за щойно зачиненими дверима й чекала, що ви кинетесь услід. Чекала, що схопите мене за руку, повернете в кімнату й повалите на матрац, ваші губи не дадуть мені дихати, ваші руки стиснуть мене й ніжно гладитимуть. Який ви нерозумний! Тоді в о н о ще не заполонило мене і я могла прийняти вашу любов. Якби ви мене кохали. Якби хоч жадали мого тіла. Я б напевне віддалася вам. Якби ви були людиною з Острова смерті, як я, то певне відчинили б двері й побігли б за мною. Ви хоч зрозуміли, чому я пізно ввечері прийшла дивитися свою картину? Ні, не зрозуміли. Ви ж не людина з Острова смерті. Ви мене не кохали, тіла мого не жадали, а тільки розводилися про те, як темно в моїй душі та як її врятувати. Яке зухвальство! Ви ж не бог, щоб рятувати чужі душі. Ми живемо як у пеклі. А ви, вишукані, чистісінькі й великодушні не знаєте, що таке любов. Ая-тян теж не підозрює, що любов — це падіння. Ви — простаки, які вважають, що завдяки їй підніметесь на небо. Сома-сан, я чекала від вас і не слів співчуття, не розуміння моєї особистої трагеді