жалощів і знемоги. І все-таки її ставлення до мене й до н ь о г о було неоднакове. З її усмішки я дізналася про її вибір. Що ж до мене, то я зробила його набагато раніше, навіть не помітила, коли. Найголовніше було не в словах. А тому я лагідно відповіла: „Мабуть, ти, Ая-тян, змерзла? Ти так тремтиш”. Я гладила її по спині, а вона, ще міцніше припадаючи до моїх колін, сказала: „До ранку ще багато часу. Може, поспимо? Ви ж так застудитеся”. Мене здивували її слова, але я не засміялася. То й що, якби застудилася? Хіба й о м у це загрожує? Здавалось, ніби все це відбувається в якомусь іншому, далекому світі. Якщо душа хвора, то хіба має значення, чи тіло здорове чи ні? Але я не заперечувала. „Ну що ж, поспимо”,— відповіла я й побачила, як Ая-тян відпустила мої коліна і, розтираючи затерплі ноги, поволі встала. Злегка заточуючись, вона сперлася на бильце крісла і взяла мене за руку — наче вела за собою. Я теж підвелася з крісла. Пальто сповзло з мене на підлогу. Ая-тян нахилилася, підняла його й накинула мені на плечі. Я подякувала, і ми, тримаючись за руки, пішли з майстерні до кімнати. Торшер освітлював дві зім'яті постелі. Я швидко забралася під свою ковдру й відчула пальцями задубілих ніг охололу вже грілку. Ая-тян вкрила мене ще й пальтом і, присівши на постелі та заглядаючи мені в очі, прошепотіла: „А мені можна до вас?” Я нічого не відповіла, та вона прослизнула під мою ковдру. Постіль була вузька, і я відчула на обличчі її подих. Мені зовсім не хотілося спати, але я заплющила очі і прислухалася до розміреного, як дихання Ая-тян або удари хвиль об берег, пульсування часу. І тоді я виразно побачила, як на нічне море тихо падає сніг. Він кружеляв дрібненькими цяточками перед очима і, торкаючись поверхні води, танув. Навіть в о н о не могло затемнити це видиво. Я прагнула, щоб той сніг зітер усю мою пам'ять, та хіба примара здатна просвітлити темряву? Той примарний сніг, короткочасний, як любов, огортав усе моє тіло: його холодні руки лежали на моїх плечах, грудях, животі й ногах. Мало-помалу ті руки оживали — кров знову заструменіла в жилах юної Ая-тян, і крізь піжаму я відчула її тепло. „Яка з цього користь? — міркувала я.— Тепер уже ніщо мене не врятує. Навряд чи її руки розігріють моє задубіле тіло. А про душу й казати нічого. В о н о не віддасть її. А може… А може, Ая-тян навмання сказала, що поїде зі мною, може, тільки піддобрювалася і збила мене з пантелику, а тепер усе це геть-начисто забула?” Мені здалося, ніби ввечері вона погрожувала виїздом з цієї квартири, та опівночі помирилася зі мною і тепер намагається довести свою вірність тим, що пригортається до мене. О, якби все це мені тільки здалося! Якби я була собою, а не н и м , з радістю обняла б її. Але тепер це вже неможливо. Вибір зроблено. І я, і Ая-тян зрозуміли: між учорашнім вечором, коли ми сперечалися перед дзеркалом, і цією передсвітанковою годиною, що провіщає новий день, не можна перекинути містка. Я злегка розплющила очі (в ту ж мить зник примарний сніг над нічним морем) і побачила на простирадлі обличчя Ая-тян з довгими віями над повіками і зморшками на міжбрів'ї. Було ясно, що вона пригорнулася до мене не просто на знак примирення. У тьмяному світлі торшера її сумне, як у заплаканої дитини, обличчя, обрамлене покуйовдженим волоссям, наче пливло клубком диму. На ньому можна було прочитати, що наслідок боротьби вже визначився — безперечно, перемогла не вона, а я, точніше, в о н о. А тому вона вперше залізла під мою ковдру і, признаючись у поразці, без усякого сорому обмацувала мене, зігрівала, намагалася з'єднатись зі мною в одне ціле. Та вже було пізно. Раніше моя реакція була б інша. Бо в глибині душі я напевно шукала тісніших стосунків з нею і потай ждала нагоди для зближення. І щоразу, коли в о н о заманювало мене, я прибирала вигляду злої, холодної, збайдужілої до любові і пристрасті людини. Бо знала, що нічого доброго з цього не вийде. Те ж саме я думала й тепер. Відчуваючи на собі ніжні руки Ая-тян, я не ворушилася — наче спала чи вмерла. Як переможена, я віддала своє холодне тіло в руки Ая-тян. „А що, якби замість неї зі мною був Сома-сан? — думала я.— Сома-сан, ви не затримали мене. Я стояла за щойно зачиненими дверима й чекала, що ви кинетесь услід. Чекала, що схопите мене за руку, повернете в кімнату й повалите на матрац, ваші губи не дадуть мені дихати, ваші руки стиснуть мене й ніжно гладитимуть. Який ви нерозумний! Тоді в о н о ще не заполонило мене і я могла прийняти вашу любов. Якби ви мене кохали. Якби хоч жадали мого тіла. Я б напевне віддалася вам. Якби ви були людиною з Острова смерті, як я, то певне відчинили б двері й побігли б за мною. Ви хоч зрозуміли, чому я пізно ввечері прийшла дивитися свою картину? Ні, не зрозуміли. Ви ж не людина з Острова смерті. Ви мене не кохали, тіла мого не жадали, а тільки розводилися про те, як темно в моїй душі та як її врятувати. Яке зухвальство! Ви ж не бог, щоб рятувати чужі душі. Ми живемо як у пеклі. А ви, вишукані, чистісінькі й великодушні не знаєте, що таке любов. Ая-тян теж не підозрює, що любов — це падіння. Ви — простаки, які вважають, що завдяки їй підніметесь на небо. Сома-сан, я чекала від вас і не слів співчуття, не розуміння моєї особистої трагедії, не одностайності у прагненні до миру, а доторку рук, що гладили б мене так, як ось зараз Ая-тян, і запалили б спопеляючим вогнем. Усі люди прагнуть цієї найпростішої речі, а ви боялися себе й уникали найпершого чоловічого вчинку! Сома-сан, ви — боягузливий, легкодухий і нерозумний. За безглуздими розмовами, мінливими уподобаннями в мистецтві, честолюбним писанням якогось там роману ви не помітили моїх бажань. Хоча мене вважали митцем, закоханим у життя і тому байдужим до власних картин, самі віддавали перевагу мистецтву перед життям і готові були принести його в жертву романові. А може, вам дорожчої була Ая-тян? Мене це не обходить. Якби ви ясно сказали, що любите її, а мною гребуєте, я заспокоїлася б і жила б по-іншому — не як людина, а як річ, якій ніщо не страшне. Та ви цього не зробили. Ви боялися взяти мене за руку, поцілувати і вірили, що така боязнь — любов. А може, з більшою охотою ви брали Ая-тян за руку, цілували її, були з нею ближчими, та все одно не сміли назвати це любов'ю. Можливо. Зрештою, хіба така нерозумна, як ви людин збагне, що таке любов? Точніше, що її немає. А якщо й є, то тільки в тому, як Ая-тян горнеться до мене, гладить і розігріває. А проте ви…