— Ген-тян, хочеш покататися? — запитав Канае, наздогнавши хлопця, що припав обличчям до паркану й жадібно вбирав очима це видовище.
— А можна?
— Ні в якому разі! Ану ж упадеш…— відразу заперечила Аяко.
— Не бійтесь. Не впаду.
— Хіба ти не бачиш, що ті діти старші за тебе? Тобі ще не можна.
Малюк надув щоки й подивився благально на Канае.
— Дядю, справді не можна?
— Ну чому ж? Покатаєшся. Мужчина повинен уміти їздити верхи на віслюкові,— великодушно пояснив Канае.
Обличчя хлопця вмить проясніло, а Аяко насупилася.
— І що ви собі думаєте? А раптом він пошкодить собі що-небудь?
— Та чого він має падати, коли поруч з ним іде погонич? Над хлопцями не можна трястися так, як ви. Бо що тоді з них виросте? А, зрештою, як упаде, то нічого з ним не станеться. Я ручаюся.
— Хоч скільки ручайтесь, а відповідаю перед Нісімото-сан я.
— І я. Але ж інакше ми не побудемо ані хвилини самі…
Малюк побіг до входу на манеж, Аяко — за ним, тому, певно, останніх слів вона не почула. Перед касою юрмилися люди цілими сім'ями й так само сперечалися, пускати дітей на манеж чи ні, та все одно черга була довга.
— Ох, і ждати ж доведеться! Стільки людей! — озираючись навколо, промовила Аяко.
— Дитині цікавіше покататися на віслюкові, ніж на трамваї чи автомобілі. Я змалку їздив на конях. Звісно, з дорослими. І нітрохи не боявся. Зверху все навколо здається зовсім інакшим. Бо навколишній краєвид зміщується. Враження таке — як би вам це сказати? — ніби перебуваєш у центрі рухомого світу. Кінь не біжить, а йде поволі, та скільки радості! Наче витаєш між небом і землею.
— Це було на Хоккайдо? — спитала Аяко.
— Так. Там кінь — все одно що член сім'ї. Треба поїхати кудись — сідлаєш коня, а взимку, коли випаде сніг, сани — єдиний вид тамтешнього транспорту. Я люблю коней понад усе.
— Ось чому ви такі спокійні! Я ж коня і зблизька не бачила. А що, коли віслюк чогось злякається й побіжить?
Канае мимоволі пирснув.
— Віслюк? Це ж не кінь. Хіба ви не знаєте, що віслюк — символ покірливості? На нього можна садовити й немовля. А щоб віслюк кинувся бігти — такого я не чув.
Канае так реготав, що Аяко аж почервоніла і знітилася.
— Не смійтеся так. Люди дивляться.
— Та як же не сміятися?
— Сома-сан, ви — злюка! — Аяко споважніла й закопилила губу. Канае побачив це і знову зареготав. Дівчина не витримала й теж залилася сміхом. Її тендітна постать у рожевому светрі й темній спідничці вигиналася, як билина під вітром. Люди озиралися на неї, і їхні очі на мить тепліли. Діти, серед них і Ген-тян, нічого не помітили. І тільки Канае подумав: „Яка вона чарівна!”
— Сома-сан, чи не тому ви вподобали собі Сібеліуса, що самі родом з Хоккайдо? — звернулася до нього Аяко, перевівши розмову на інше.
— Хто його знає. Це правда, що я з Хоккайдо, але виріс я не на фермі, а в місті. А, крім того, Хоккайдо і Фінляндія лежать на різних широтах, тому їхні краєвиди не схожі між собою. На Хоккайдо багато дрімучих лісів, просторих рівнин і засніжених гір. А от Фінляндія вкрита безліччю озер і боліт, що утворилися в льодовиковий період. Мабуть, там гарні краєвиди. До того ж, зима там довга, бувають білі ночі. На Хоккайдо зима теж не така вже й коротка, аж набридає, та куди їй до фінської. Отже, Фінляндія цікавить мене не схожістю з Хоккайдо, а як уособлення, символ Крайньої Півночі, суворих морозів і довгих ночей. Так хочеться побувати там хоч раз!
— А я воліла б поїхати до Парижа.
— Дівчатам давай тільки Париж. А от мене не тягне туди, де багато людей.
— А хіба в цьому парку їх мало? — насмішкувато спитала Аяко.
— Я ж гуляю не сам, а вас супроводжую. І від мене нічого не залежить,— загнаний несподіваним запитанням у глухий кут, щиро зізнався Канае. Чогось більш непідходящого, ніж цей дитячий парк, він собі не уявляв, але в душі відчував, що з Аяко (або Мотоко) піде куди завгодно.
— Я теж супроводжую,— розпашіла Аяко, кинувши погляд на малюка, запитала: — Отже, по-вашому, Сібеліус — уособлення Фінляндії, а сама Фінляндія — це якийсь символ?
— Ви вгадали. Але тут треба дещо пояснити. Як би це сказати?..
Поки Канае збирався з думками, підійшла їхня черга, і Ген-тян у супроводі погонича подибав до віслюка. Радісне обличчя хлопця ледь-ледь затьмарювалося тривогою, та, зрештою, в цьому він не був винятком серед дітей.
— Не бійся! Ми тебе тут почекаємо!
Ген-тян оглянувся й кивнув головою, а тоді, вже без найменшого страху, вмостився верхи на віслюкові. Погонич повів довговухого за вуздечку, і хлопець замахав рукою. Зіпершись на огорожу, Канае відповів йому тим же.
— Слава богу, хоч трохи побудемо самі,— проказав він, перевівши погляд на дівчину.
— Ох і сваритиметься Нісімото-сан!
— А чого? Зрештою, Ген-тян — бабусин пестунчик, і як виросте безпорадним, то біди буде більше.
— Нісімото-сан живе тільки заради нього. Батьків у малого нема, а тому вона трясеться над ним.