Аяко пильно стежила за віслюком, на якому їхав хлопець. Поглядаючи на її профіль, Канае згадав, що після втечі з дому Аяко не знала, куди подітися, та випадково познайомилася в лікарні з Мотоко Моегі й переїхала до неї на квартиру. „Як там поживають її батьки?” — подумав він. Це питання мало не зірвалося йому з язика, але Канае стримався, бо пригадав, як вона сказала, що не любить, коли хтось копається в її минулому. „Та й у Мотоко, певно, нема батьків,— міркував він далі.— Кожна лишилася на світі одна, як палець, і саме тому вони зблизились. Як Нісімото-сан не може обійтися без Ген-тяна, так і Мотоко без Аяко, а Аяко без Мотоко. Лише я тут зайвий”.
Проте Канае не впав у тугу від таких думок, а дав волю фантазії: уявив собі, що одружений з Аяко Аймі і в них народився син, який ось зараз, трохи підрісши, катається на віслюкові. Його, Канае, і цю жінку, що теж не спускає очей з манежу, не розділяє жодна таємниця, жодне непорозуміння, так що навіть невимушена мовчанка зігріває їх, як оце травневе сонце. Їх об'єднує таке природне і глибоке почуття, що нема потреби й називати його щастям і злагодою… Зрештою, хіба він, Канае, не має права на таку мрію? Йому здалося, що поки він дивиться, як вітер грається її кучериками, час спокійно плине в майбутнє і ключ від щастя лежить зараз на його долоні. Та раптом Канае опам'ятався й рішуче прогнав від себе це видиво. „Якщо з цього щастя й народиться твір мистецтва, то навряд чи такий, який мені довподоби. Такий твір не вартий буде уваги. Моя дорога в мистецтві не має нічого спільного із щастям звичайних людей. А от,— даючи думкам задній хід, прошепотів він самовпевнено,— з Мотоко-сан усе було б по-іншому, краще. Якби тільки вона погодилася піти зі мною на подібну прогулянку. Якби зрозуміла мої погляди на мистецтво…” Канае раптом спіймав себе на думці, ніби вважає Аяко своєю коханою, і здивувався.
— Отож продовжимо нашу попередню розмову,— запально сказав він, повертаючись обличчям до Аяко.— Людям властиво використовувати різні взаємо протилежні поняття. Ви згодні з цим? Наприклад, схід і захід. У ці поняття вкладено, так би мовити, культурологічний зміст — вони відображають відміну культур Заходу і Сходу. З другого боку, можна говорити про два інші протилежні поняття — північ і південь, беручи до уваги різницю в кліматі. У цьому випадку йдеться не про відмінності в культурі, а скоріш в найсуттєвіших умовах людського існування. Що ж до мене, то я, очевидно, людина з північним складом характеру. Я одержимий усім, що так чи інакше пов'язане з північчю. Мабуть, це пояснюється як моїм темпераментом, так і тим, де
я народився й виріс. Мене найбільше цікавить усе північне, а тому і своє уявлення про мистецтво я назвав би північним. Північ у моїй уяві асоціюється з похмурими тонами, холодом, безмежжям, тишею, нерухомістю. Перед моїм внутрішнім зором виникають тоді сніги, крига, ліси й нескінченні ночі. А уособленням усіх цих рис є для мене Фінляндія. образ, позначений замкнутістю і трагізмом, постає і мною не у вигляді картини, а музики, не конкретності, а абстракції, не реальності, а метафізики. Ну то ви зрозуміли, що Фінляндія для мене — певний символ?
— Ага, зрозуміла.
— На власні очі я цієї країни не бачив, а створив собі про неї уявлення, мабуть, під впливом „Калевали”. Аяко-сан, ви знаєте справжню її назву? Знаєте, як самі фіни називають її?
— Ні, не знаю. А як?
— Суомі. І це, здається, означає: країна озер і боліт.
Поглядаючи за огорожу, Аяко кивнула головою. Віслюк з Ген-тяном на спині, обійшовши манеж, саме наближався до виходу.
— Однак для мене Фінляндія — це не Суомі, а Туонела. Саме вона символізує північ.
У цю мить Аяко обернулася до Канае і, заглядаючи йому очі, спитала:
— Сома-сан, я бачу, що вас манить до себе лише трагічне. То невже і в вашому романі для іншого не знайдеться місця?
— Чому ж ні, знайдеться.
— Але ж ваш твір матиме північний колорит?
— Просто суворе, як сама північ, мистецтво найбільше відповідає моїй натурі. Ось чому Сібеліус, Ібсен і Мунк — мої улюблені митці. Одне я можу твердо сказати: мені не вдасться написати роман, повний світла й радості.
— А от я відчуваю неприязнь до похмурості й розпачу,— вибухнула Аяко.— І чого це вас, Сома-сан, вабить усе темне, холодне і прикре? Якби я збиралась у подорож, то лише в осяяні сонцем країни, як-от Франція чи Італія. Це ж зовсім природно, хіба ні?
У голосі дівчини вчувався крик душі, що виходив далеко а межі буденної розмови. Канае в душі проклинав себе за необережність. Але тільки-но він вирішив пояснити свою думку, як підбіг радісний Ген-тян і вигукнув:
— Ох і цікаво було! Так цікаво! — Його очі блищали, а спітніле обличчя поверталося поперемінно то до Аяко, то до Канае.— Я хочу ще раз покататися!
— Який ти жадібний! Перший раз було цікаво, а вдруге — не буде. Краще сядемо десь і перекусимо.
— Давайте, бо я так зголоднів,— підхопив Канае.
— І ви, дядю? А в Ая-тян такі чудові колобки.
Хлопчина взяв Аяко й Канае за руки (точніше, віддав свої в їхні долоні) і, захекуючись, почав гордо розповідати про їзду на віслюкові. Усі троє забрели в глибину парку, але підходящого місця не знайшли, бо все найкраще було зайняте. І тільки згодом вони примостилися на косогорі в затінку обсипаного цвітом рододендрона. Канае віддав Аяко торбинку й допоміг розкласти на газеті їжу.