Вражений Канае зліз з підвіконня і, сівши на татамі, відразу заходився повчати:
— Не треба робити дурниць. Мабуть, ви посварилися з Мотоко-сан? Звісно, вона любить виступати в ролі старшої, але вами дорожить. Я думаю, вам буде найкраще в Мотоко-сан. І не треба піддаватися емоціям через якісь там дрібниці. А ще нерозумніше — це тікати.
Аяко дивилася на співрозмовника суворим поглядом, та поволі її зціплені губи розслабилися, в зіницях блиснув лагідний вогник, ніздрі ворухнулись, і вона розсміялася.
— Це брехня! Брехня! — проказала вона і, зиркнувши на розгубленого Канае, знову зайшлася сміхом.
— Що брехня?
— Пробачте. Я не сподівалася, що ви сприймете все так серйозно. Ви мене злякали, несподівано ляснувши по плечу, от я й вирішила вам помститися.
— Ну куди ж це годиться!
— Сома-сан, ви такий серйозний.
Поглядаючи на Канае, Аяко сміялася, і той сміх нарешті передався йому. Він так реготав, що розігрівся ще більше, ніж у лазні.
— То що ж вас привело?
— Не, напускайте на себе такого суворого виразу. Просто в гості прийшла.
— Радий вас бачити. Не подумайте, що я серджуся на вас.
— А якби я справді шукала у вас притулку, ви прийняли б мене?
Аяко вже не сміялася. Канае здалося, що в її словах ховається тонкий натяк, а тому він ухильно відповів:
— Якщо ви так говорите, то це означає, що Мотоко-сан знущається з вас.
— На цьому світі в мене нема ні кола ні двора. Я все думаю, якби кудись утекти.
— І даремно. Треба не тікати від себе, а самій кувати свою долю. Втеча від дійсності до добра не доведе.
Дівчина легко зітхнула.
— Ви так складно говорите. Та от мені завжди кортить кудись тікати. Я невдоволена собою. Хочу втекти від себе. Мотоко-сан до мене добра, і я їй вдячна за це. Однак я не можу поручитися, що одного дня не залишу її. Бо я їй не потрібна.
— Нічого подібного. Це вам лише так здається,— гаряче заперечив Канае. Аяко сумовито всміхнулася.
— Хоч би якими дружніми були наші стосунки, ми залишимося чужими одна одній. Вона — це вона, а я — це я. В одному ми знаходимо спільну мову, в іншому — ні. Ви гадаєте, між нами панує мир і злагода? Може статися так, що вже завтра ми розійдемося.
— О, це мене дуже засмучує! — ніби повертаючи розмову в жарт, сказав Канае.— Коли справді так станеться, то це означатиме, що ви помилились або зневірились у всьому. Мені здається, що Мотоко-сан живе, опираючись тільки на вас.
— Навряд. Мотоко-сан сильна духом і не має потреби шукати в комусь опори.
— Та хто його знає. А крім того, хіба ви чужі одна одній?
Аяко на мить задумалась, а потім проказала:
— Все-таки чужі.
— Скажіть, що сталося? Щось серйозне?
Дівчина знову всміхнулась і лагідно відповіла:
— Нічого особливого… Я хотіла б у вас запитати
— Що?
— Останнім часом майже щовечора Мотоко-сан кудись ходить. Пам'ятаєте, як минулого разу — не тиждень, а два тому — в дощ вона одна подалася до міста?
— Так, так, пригадую, як вона причепурилася.
— Відтоді воно й почалося. Сома-сан, ви не здогадуєтеся, куди вона вчащає?
— Ні, не маю уявлення.— Канае справді нічого не знав — це було видно по його обличчю. Зрештою, Аяко не сумнівалася в правдивості його слів. Відчувши деяке полегшення від такого повороту розмови, Канае провадив далі:
— А хіба це погано, що не здогадуюся?
— Авжеж, погано. Бо я таки справді переживаю. Якщо ви дізнаєтеся від Мотоко-сан, де вона пропадає вечорами то це означатиме, що вона вам більше довіряє, а я їй чужа!
— Нема для цього підстав. Ви мені набагато ближчі. Мотоко-сан не відкриває нікому своєї душі. Здається, ніби розмовляєш з нею крізь невидиму стіну.
— Справді. Така досада.
Слова Аяко зазвучали правдиво, і Канае мимоволі засміявся.
— Що ж тут смішного? Настає вечір, і Мотоко-сан кудись іде, а на мої запитання відбувається невиразним „Та нічого” або „Нічого особливого”. Дивна жінка та й годі.
Підтакуючи, Канае згадав, що подібну сцену описав у своєму романі. В „Човні Харона” М. щовечора десь пропадає і через те А. непокоїться. Її підказала йому уява, отож ходить, що іноді дійсність схожа на вигадку. В романі М. намагається роздобути грошей для товариша, але він накладає на себе руки. А як складеться життя в Мотоко та Аяко? Неймовірно, щоб дійсність наслідувала його уяву.
— Все-таки цікаво…— промимрив він сам до себе.
— Що ви сказали?
Зрозумівши, що Аяко почула його, Канае захвилювався. Ні в якому разі не слід говорити про схожість між персонажами його роману та живими дівчатами. Аяко не простить йому, коли дізнається, що в його творі вона виступає в ролі А. І хоч би скільки він повторював, що все це вигадки, вона захоче сама переконатися, що так воно й є, тобто попросить показати роман. Що ж буде тоді, коли вимисел цілком випадково збігатиметься з фактами її біографії? Нічого доброго. І Канае поспішив заговорити дівчині зуби:
— Ви обидві якісь дивні.
— Чим?
— Як це — чим? Прибігає недавно Мотоко-сан і питає: „Ая-тян не приходила?” — видно, її турбує ваша доля,— а сьогодні вам хочеться знати, де вона пропадає вечорами. Ви що, обидві вирішили зізнатися мені по черзі?