— Зізнатися?..
— Атож. Наче я ваш адвокат або духівник. Хочете дати мені зрозуміти, які ви нерозлучні подруги?
— Та ні…
— Значить, усе це — що ви чужі одна одній, що в будь-який час розійдетеся — неправда? Дивно.
Аяко похнюпилася. Канае відчув, що трохи перегнув палицю, але не знав, як вийти із становища. У кімнаті похолодніло, і він зачинив вікно.
— Я йду додому,— несподівано сказала Аяко й кивнула на прощання головою.
— Гніваєтесь на мене?
— Ні. Просто вже пізня година. Та й вам, мабуть, треба працювати.
— Робота не втече.
Однак вона вже не могла зупинитися, і Канае додав:
— Я вас проведу. Може, де-небудь поп'ємо чаю?
Вони йшли темною вулицею до автобусної зупинки. Про кав'ярню Аяко й не згадувала.
— Будь ласка, зайдіть до нас наступної суботи. Розпитаєте Мотоко-сан про її вечірні пригоди,— попросила вона, сідаючи в автобус. Канае погодився і, помахавши їй рукою, пішов додому. В дорозі його захопив дощ. Повернувшись до столика, він відчував неспокій, голова повнилася безладними думками. Здавалось, ніби він щось забув сказати, а що — не пригадував. У кімнаті стало холодно.
ЗИМА КОХАННЯ
А. скоцюрбилась, зануривши щоку в м'яку ковдру над котацу і вхопившись рукою за поперечину дерев'яного дашка. Жаровня поволі холола. „Слід би підкинути вугілля”,— ставала думати вона. Пополудні гострий біль у низу живота й під грудьми змінився тупим. Надвечір, обмацуючи себе руками, А. здогадалася, що в неї апендицит, а тому трохи заспокоїлась. Вона все витримає, тільки не це. Відколи А. почала усвідомлювати, що помилилася у своєму виборі, лише це її найбільше лякало. Якби вона не переконувала себе, що К. любить її, то не могла б примиритися із своїм теперішнім становищем, та все одно відчуття промаху наростало. Вона ладна була визнати, що схибила, але здригалася від самої думки, що доведеться за все розплачуватися.
„Якщо К.—сан повернеться, то поведе до лікаря”,— думала А., чекаючи його приходу. Зігнувшись удвоє, вона приготувала вечерю, що потроху холола на засланому вініловою скатеркою столику біля котацу. Давно минув час, коли К. мав повернутися, запах смаженого вже розвіявся в коридорі будинку. У вікні тісної кімнати на чотири з половиною татамі, як завжди, блимали неонові вогні людної вулиці. З одної сусідньої квартири долинав звук деренчливого радіоприймача, з другої — одноманітний голос малої дитини, що читала книжку. Це не вперше К. десь затримався після роботи. Вже не раз А. чекала його ввечері, зайнявшись плетінням. „Чого ж ти не повечеряла без мене?” — дорікав потім К. Але А. з принципу ніколи сама не сідала за стіл, їй здавалося, що при пустому шлунку й голова ясніша. Тепер, коли вона залишила ненависну батьківську оселю, прикрі думки обсідали її ще більше.
А. рішуче підвелась і підкинула в котацу декілька шматочків вугілля. Розправивши груди, глибоко вдихнула. Біль знову посилився, її занудило. А. осіла на татамі й лягла. Вона звикла до самотності. Але цей нестерпний біль… Відчувши його ще тоді, як К. йшов на роботу, А. цілий день почувалась кинутою напризволяще. „Бережися. Я прийду відразу після роботи”,— сказав К. з тривогою в очах на прощання. Та, мабуть, як завжди, він зараз сидить на другому поверсі грального дому за грою в маджан. Вона була готова примиритися з цією його вадою і ждати допізна його повернення, але її хльоскало усвідомлення того, що вона помилилася в коханні.
— Чого ви до ночі засиділися? — запитувала вона, розтираючи сонні очі й допомагаючи К. роздягатися. Він байдуже всміхнувся.
— Бо товариші глузують. Особливо з новоженців.
— Ну й хай глузують,— кокетливо наполягала А.
— Ні, так не годиться. Нехтувати компанією не можна. Цього вимагає робота. Будь задоволена тим, що я не приходжу п'яний.
Краще б уже випивав. К. служив у торговій фірмі, але потроху А. ставало ясно, що не для підтримки дружніх стосунків з колегами чи в інтересах фірми він занадився до грального дому. Маджан став, так би мовити, сенсом його життя. Можна сказати, до К. причепилася своєрідна психічна хвороба. Весь свій запал він віддавав грі, й ніякі слова чи благання (ні, гордість не дозволяла їй благати) виявлялися безсилими перед її чарами.
— За ризикованою грою не помічаєш, як минає час,— пояснював К.— Мені здається, що людині найкраще тоді, коли вона не відчуває часу. Так буває на цікавому кінофільмі, або музичному концерті. Те саме можна сказати про кохання й роботу. Та найзахопливіший маджан. Ось чому я запізнююсь додому.
— А як же я?..— запитала вона тихо.
— А.—тян, про що ти говориш? Звісно, я дорожу тобою. Дорожу понад усе. Я ж щойно сказав, що й кохання — захоплююча річ.
Та, видно, А. в чомусь схибила.
— Якщо ви мене кохаєте…
Цього разу вона промовила ще тихше, і К. за столиком не почув. У їхньому теперішньому усталеному житті слово „кохання”, сказане вголос, було недоречним, ніби взятим із сентиментальної повісті.