— У вас завжди однаково. Склад крові начебто поліпшився. Та коли стане гірше, приходьте знову. Не знаю, чим вам ще допомогти. Переживати не треба. У нашій практиці таких випадків не траплялося, а тому не все нам зрозуміле. Можете виписатися з лікарні, коли захочете — хоч завтра чи післязавтра.
Коли черга дійшла до А., вона чемно вклонилася.
— А-а, це вам оперували апендицит? І ви можете виписатися днів через два. Бачу, трохи набралися тіла. До речі, вчора я мав розмову по телефону з вашим батьком.
А. мимоволі стрепенулася.
— І що він сказав?..
— Лише те, що покладається на мене. Я передав, що ви одужуєте. Ми з ним познайомилися ще в студентські роки. Якби я знав, хто ви, то раніше звернув би на вас увагу,— відповів директор, а в молодого хірурга спитав: — Сподіваюсь, ти зробив усе можливе? Гарна дівчина, правда?
Злегка почервонівши, А. опустила очі.
— Більше нічого не казав?
— Ні,— відповів директор і перейшов у сусідню палату,
У коридорі заторохтів візок, і зайшла медсестра з їжею, Повернулась і М. з приправою для рису на сковорідці. У відповідь на її жарти А. всміхалась, і на її щоках з'являлися ямки. Відразу по вечері А. лягла в ліжко. Боліли післяопераційні шви.
— Я бачу, ви нічого не малювали,— розкривши альбом, сказала М. Засунувши ноги під ковдру, вона поклала його на коліна й почала щось накидати олівцем на папері, час від часу відгортаючи рукою волосся, що заслоняло очі. В палаті було тихо, тільки одноманітно шипіло парове опалення.
„К.—сан більше не завітає,— подумала А.— Та й батько не прийде на порятунок”. Батько дзвонив по телефону вчора ввечері, а К. навідувався позавчора. „Я зустрічався з твоїм батьком”,— розповідав К. Цікаво, про що вони говорили? На це К. не дав ясної відповіді. Однак А. здогадалася, що мова йшла про оплату за лікування. Її губи зблідли.
— Навіщо ви зверталися з таким проханням? — дорікнула вона К.— Моє захворювання їх не стосується. За нього відповідаємо ми. Нас зневажатимуть за це. Я не сподівалася від вас такого.
— А.—тян, це ж зовсім природно, що в таку годину й батьки несуть відповідальність,— відповів К.
— Чому? Чому? Хіба не природніше, щоб ви взяли на себе весь тягар?
— Я ж вам казав, що я зараз безпорадний.
— Розумію…— голос тремтів.— Але не хотілося звертатись до рідні. Вони не з тих, що допомагають.
— Так воно й вийшло,— з іронією зізнався К.
Його обличчя з випнутим, високо задертим підборіддям (здавалось, що він не почуває за собою вини) в її заплаканих очах втратило чіткі обриси. „Де було тоді моє самолюбство? Де?” — картала вона себе. Це ж вона сама вибрала собі його. Вибрала з власної волі.
— Я сама якось розплачуся за лікування. Не турбуйтеся.
Його обличчя знову стало безвільним і розгубленим.
— Роби, як знаєш.
— Можете йти.
Вони були самі. Коли К. навідався, М. вийшла з палати. „Добре, що вона нічого не бачила”,— тішилася А.
— Ну то я йду.
— Я неправильно вас собі уявляла. Більше не приходьте.
К. зиркнув на А.— видно, щось хотів сказати, але промовчав. Досі він сидів на стільці біля ліжка, а тепер швидко відпустив її руку й пішов, кинувши на прощання: „До побачення!” Звільнена рука розслабилась й невдовзі охолола до звичної температури.
„Невже я сказала, щоб він більше не приходив?” — згадувала А. Після операції К. навідувався в лікарню щовечора. Мабуть, не грав у маджан, а невдовзі по вечері легко стукав у двері. А от сьогодні він не прийде, напевно не прийде. Якби він посидів коло неї й потримав її за руку, А. простила б йому. Та він тоді витріщився на неї і, видно, хотів якнайшвидше піти. А. зрозуміла, що між ними все скінчилося. Мав би зрозуміти це й він.
„Нічого не залишилося, як сказати тільки це,— думала А.— Я не повернуся ні до батьків, ні до К.—сана. Не зможу. Моє життя — суцільна помилка”.
М. нахилилась уперед і здула рештки пастелі з альбому. Вони впали на ліжко А. красивою смужкою. А. заплющила очі й натягла на себе ковдру.
„К.—сан не прийде ніколи: ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра. І я не повернуся до нього”. Дивна річ, ці думки зовсім не засмутили її. „Я вже розлюбила його. Тому й не сумую… А коли я збайдужіла? Нікого в мене нема й повертатися нікуди…”
— Холодно? — спитала М.
А. розплющила очі й усміхнулась.
— Ні. Просто вирішила заснути.
— Ще рано. Тільки восьма,— сказала М. і знову заглибилась у малювання.
Ще рано?.. В такий час на квартирі вона нетерпляче чекала повернення К. Ще рано?.. Тепер їй однаково, чи рано, чи пізно. Вона втратила відчуття часу. Як і кохання. Все скінчилося.