За золотих часів контрабандистського промислу в містечку було чимало людей, звиклих до легкого й великого заробку, хоч заради нього доводилося й ризикувати. Переправляючи крам за кордон, контрабандисти завжди ризикували життям, але кожна така операція приносила величезний прибуток. Заробляли багато, розважалися бучно і швидко розтринькували зароблене.
Коли кордон посунувся далі, дехто з колишніх контрабандистів навчився якогось ремесла і почав чесно працювати. Та більшість після першої світової війни об'єдналася в численні зграї. Жителі містечка прославилися як конокради, бандити, злодії, бешкетники. В шинках і пивничках лунали пісні про давніх славетних контрабандистів та про розбійницьких отаманів. Але час робив своє, і багато контрабандистів скінчило свій вік у в'язниці.
Однак погана традиція живуча. Щось із тієї давньої авантюристичної атмосфери лишилося в містечку й через десятиліття. Після другої світової війни тут почали шастати розбійницькі банди, грабуючи мирних жителів навколишніх сіл. Але і той час минув без вороття. 1947 року міліція ліквідувала банди, і знову настав спокій.
Зрештою, всупереч своїй давній лиховісній славі, Антонінів справив на мене враження тихого і дуже спокійного містечка. Ось посеред головної вулиці хлоп'я з зеленою гілкою в руці жене кілька рябих корів. Ось, як у кожному маленькому тихому містечку, огрядні кумасі правлять теревені на розі вулиці, діди вигріваються в променях полуденного сонця на призьбах будинків, а коло них дрімають собаки. Перед заїздом я не зустрів жодного п яного бешкетника. В крамницях, як на мій погляд, було багато товарів, а в одній я навіть побачив на вітрині десятиліт-рову каністру на бензин. Такої каністри я даремно шукав би в великих господарських крамницях. Звісно, я одразу ж її купив і подався до бензоколонки.
Повертаючись назад, я звернув увагу на приватну крамничку, що містилася в дерев'яному будинку. Вітрина її була жалюгідна. На засохлому сирі ліпилися мухи, в брудному слоїку лежали надміру барвисті льодяники. Поруч валялося кілька дерев'яних мундштуків.
Колись я дуже любив курити сигарети з такого мундштука. Тож я ввійшов у крамничку купити два мундштуки. Над дверима дзенькнув дзвоник. За невисоким, заскленим прилавком я побачив огрядну жінку в брудному фартусі.
Вона подала мені картонну коробку, повну дерев'яних мундштуків, і я почав у них порпатись.
— Чи ви з тих науковців, що ото приїхали до нас ритися в землі? — спитала вона хрипким чоловічим голосом.
— Я? Та що ви, прошу пані! — удав я обуреного таким припущенням і пояснив: — Я приїхав рибалити, відпочивати над Віслою. У мене відпустка.
Я вибрав два мундштуки. Мені спало на думку, що розмова з цією жінкою може бути корисною. В крамниці стояв ящик з пивом, я попросив пляшку й склянку.
Склянка здалася мені не першої свіжості. Та я налив у неї пива, трохи одпив і спитав:
— А що вони ритимуть?
— Хто? — здивувалася жінка.
— Ну, ті науковці.
— А хтозна, — знизала вона плечима. — Вони шукатимуть якісь речі. В землі можна знайти всячину.
Тепер я стенув плечима.
— Всячину?..
— Атож, — поважно кивнула вона головою. — Перед війною каш дідич граф Дунін розкопав у лісі великі могили і знайшов багато всіляких речей. Скарб знайшов. Тоді усе це порозкладав у своїх покоях і запросив гостей. Викопав якісь старі глечики, давню зброю, прикрашену коштовним камінням, картини…
— Картини теж викопав? — здивувався я.
— Хто його знає, може й викопав. Та може й не викопав, а мав од своїх предків, графів.
— Добре пиво. Дуже добре, — прицмокнув я.
— А по тому вся та всячина знову в землі опинилася.
— Він знову все закопав?
— Атож, закопав. Наближався фронт, а дідич боявся Червоної Армії як вогню. Німці запевняли, що боронитимуться і руських сюди не пустять. Дідич їм вірив, і тільки як фронт був уже зовсім близько, збагнув, що непереливки, і надумав тікати. Німці дали йому тільки один автомобіль. А що можна було одним забрати? Жінку й дітей. Тож усе, що мав коштовне, дідич закопав у землю.
— Ф'ююю, — свиснув я крізь зуби. — Ще прошу пива. Вона подала мені ще одну пляшку.
— Це все казочки для малих дітей. Хто б то закопував у землю коштовні колекції? Певно, продав їх, і край.
— Та ні, прошу пана, справді закопав.
— І що? Не було нікого, хто б знайшов ту схованку?
— Отож-то й воно, що ніхто не знайшов. Геть усе місто шукало, і міліція, і військові. Не знайшли. Тепер тих науковців прислали в землі ритися. Мабуть, дідичеві колекції шукатимуть.
— Не вірте ви цьому. Тих дідичевих колекцій ніхто не шукає. Певно, граф забрав усе коштовне з собою.
Жінка аж вийшла з-за прилавка. Низенька, гладка, запнута, незважаючи на спеку, хусткою, вона була схожа на дерев яну ляльку, в яку можна вкласти ще шість менших ляльок.
— Все-таки дідичеві картини познаходили, — сказала вона.
— Дуже добре пиво, — зауважив я.
— Вони були в костьолі. У підземеллі, там, де склепи. Лісничий Габрищак показав схованку в костьолі. Він разом із дідичем усі ті скарби ховав.
— Ну, то вже ж знайдено дідичеві колекції, — мовив я.
— Аякже! У тім-то й річ, що не знайдено. Тільки картини знайшли. Спершу Габрищак прийшов до міліції й сказав: «Дідичеві картини лежать у підземеллі костьолу між старими склепами». Обіцяв наступного дня повести міліцію до схованки з іншими дідичевими скарбами, та вночі до хати лісничого прийшов Барабаш, і більше вже ніхто не бачив живого Габрищака. За три дні Вісла викинула Габрищакове тіло на берег. Він був геть побитий, певно, Барабаш мучив його, аби той виказав йому схованку.