— А я вважав що Залічка — це таке ім'я, — вигукнув наївний Чорниця.
Вибухнув гучний сміх, і лісом покотилася луна. Та ми одразу ж позатуляли собі рукою рота, бо зрозуміли, що поводимося необачно.
— Поки що нема чого критися, — сказав Вільгельм Телль. — Той пан у чорній машині ще, певне, не приїхав.
— А браконьєри? — нагадав я.
— Міліція дві ночі чатувала на браконьєрів біля розставлених пасток. Та браконьєри не прийшли, мабуть, їх наполохали чи, може, попередили про засідку.
Чорниця спробував підлеститися до Залічки, яка й досі удавала ображену.
— Якщо я стану антропологом, — сказав він, — то тільки завдяки вам. Ви так цікаво розповідали про цю науку.
— Авжеж, — підтвердив Соколине Око. — Але ви не розповіли нам найважливішого. Чому в людей різний колір шкіри, чому і як саме виникли людські раси?
Залічка трохи полагіднішала.
— Прийдете до нашого табору завтра пополудні, і я відповім на ці питання, — обіцяла вона.
— А зараз? Розкажіть нам зараз, — попросив Чорниця. Та ми були вже в тому малиннику, куди ласун Палька щовечора приходив об'їдатися малиною. Треба було оглянути все довкола, щоб знайти зручне місце, звідки можна стежити за чорною машиною.
— Як краще? — спитав мене Телль. — Чи сховатися гуртом в одному місці, чи кожен хай сховається окремо і стежить із своєї засідки за таємничою машиною?
— Мені здається, що найкраще кожному сховатися окремо. Тоді поле спостереження буде ширше. Але глянь, Теллю, всі кинулися до малини, і де вже з них тепер питати діла.
Замість вивчати місцевість, Залічка, Соколине Око й Чорниця нишпорили поміж малинових кущів. Телль почав корити їх за ненажерливість, а я подався на дорогу, якою мав проїхати чорний лімузин. Так, саме цією дорогою їхав я позавчора ввечері, переслідуючи машину пана Гертеля. І, мабуть, саме в цьому місці, за закрутом лісової дороги, вона зникла нам з очей. Гертель, очевидячки, звернув тоді на невелику галявину біля малинника. Тоді ми не чекали такого маневру й поїхали далі аж до річки, а він спокійнісінько подався собі в глиб лісу.
— Увага, їде! — крикнув Телль.
Я озирнувся. Між деревами замиготіло світло дужих фар. Машина наближалася.
— Поховайтеся за кущами й деревами, — наказав я.
Боячись, що Залічка може виказати нас необачним рухом, я схопив її за руку й потяг за стовбур грубезного дерева. Біля нього росли дві невеличкі ялинки. Звідси добре проглядалася дорога й малинові кущі, до яких було метрів з десять.
Світло фар зникло за стіною дерев, потім засяяло знову — машина виїхала з-за закруту. Водій нараз вимкнув фари і якийсь час їхав потемки. Тоді загальмував, намагаючись уповільнити швидкість. Він був, мабуть, не дуже досвідчений водій, бо в коробці швидкостей голосно заскреготіло. Машина поволі звернула з дороги до лісової галявини й спинилася. Мотор замовк, і за мить ми почули, як хряпнули дверцята.
Чорна машина стояла в дуже темному місці, туди не досягало місячне світло. Важко було сказати напевне, чи це та сама машина, яку я переслідував позавчора, чи інша.
У нічній темряві я побачив чоловічу постать, але теж не міг би сказати, чи то пан Гертель.
Водій машини пройшов біля малинника, було чути, як гострі гілки дряпають його плащ.
— А може, він іде на побачення? — шепнула мені на вухо Залічка.
— Боже, у вас в голові тільки романи, — відповів я. Чоловік проминув малинник і піднявся на невисокий пагорб, де росли низенькі молоді дерева. Таємнича постать добре вирізнялася на темно-синьому тлі нічного неба. Піднявшись на пагорб, чоловік спинився й уважно огледівся навкруги.
І тоді, саме тоді… в лісі почувся голосний кашель. Хтось аж душився від кашлю, наче слабий на кашлюк.
— До бісового дідька, — вилаявся я. — Це хтось із хлопців. От іще дурень!
Почувши кашель, чоловік на пагорку спокійно вийняв з кишені цигарки. Блимнула запальничка. Закуривши, таємничий незнайомець зійшов униз і попрямував до машини. Знову ми почули, як хряпнули дверцята, по тому до нас долинув гуркіт мотора. Машина виїхала з галявини на лісову дорогу. Блимнуло світло фар. Велика чорна машина, схожа на рибину чи птаха, набирала швидкість, і за кілька секунд її червоні вогники зникли за закрутом дороги.
— Ми сполохали його, — сказав я сердито.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Хто сполохав небезпечного «птаха»? — Терезина зрада. — Розшуки. — Ми знаходимо вхід до підземелля. — Що ховав колишній бункер. — Скалбана бреше. — Навіщо ув'язнено рибалку? — Ми викриваємо Терезу. — Скільки є людських рас? — Як розвивалася людина. — Расизм та наука.
— Це не я. Слово честі, це не я кашляв, — присягався Вільгельм Телль.
— Я теж ні. Даю слово, — запевняв Чорниця.
— Ніхто з нас не кашляв, — сказав Соколине Око,
Я подумав: «Якщо не кашляв Телль, ані Чорниця, ані Соколине Око, ані Вивірка, ані Сорока, ані я, ані Залічка, яка була весь час біля мене, то, значить, крім нас, хтось іще ховався поблизу малинника». 1 одразу ж я все зрозумів. З темряви, що оповила дерева, вийшла Тереза.
— А! — зловісно пробурмотів я. — Вас іще тут бракувало.
— Це вона кашляла. І сполохала нашого птаха, — гнівно закричав Вільгельм Телль.
На дівчину посипалися сердиті вигуки гарцерів: