У лісі я хутко знайшов вузеньку просіку. «Мабуть, дорога на дні яру повертає вгору, – подумав я, – а там з'єднується з просікою».
Я спустився до «сама», проїхав яром десь із півкілометра, і справді, дорога завернула ліворуч, водночас спинаючись трохи вгору. За поворотом я побачив узлісся й величезний розліг орних полів.
Поїхавши вздовж узлісся, я знайшов незабаром просіку. Тож, зробивши велике коло, я опинився на тому самому місці. Але тепер я був із «самом», а він не видерся б стрімкими схилами яру.
Перш ніж поставити намета, я нагрів на спиртівці у ба-нячку води і поснідав міцною кавою з кількома скибками хліба, присмаченими плавленим сиром. Тоді ще раз оглянув свої запаси харчів і впевнився, що можу тут лишитися принаймні днів зо три.
По тому я взявся напинати намет і проморочився з ним аж до полудня. Сонце підбилося вже височенько і добре припікало. Я надув матрац, роздягся й ліг на нього засмагати.
Нараз щось просвистіло в повітрі і встромилося в землю. Я оглядівся й побачив стрілу, що стирчала в траві за три кроки від мене.
Я схопився на ноги.
– Вільгельме Теллю, – гукнув я, – не роби дурниць! В кущах занедбаного саду щось зашелестіло. З-поза дерев вийшли лучники. Вони весело всміхалися.
– А ми вас знайшли, – виголосив Телль. – Знайшли, хоч ви й намагалися втекти й усіх обдурити.
Я знизав плечима.
– Нікуди я не тікав і нікого не дурив. Просто, як то кажуть, змінив місце проживання, та й годі.
– Ми пішли сьогодні вранці до річки одвідати вас, – почав Телль. – Аж дивимось – від намету й слід прочах. «Що з паном сталося?» – думаємо. Коли це Соколине Око показує нам сліди автомобіля й пояснює: «До Томаша Бродяги навідався хтось на машині, і він виїхав». По тому жінка з табору антропологів, здається, керівник експедиції, сказала нам, що чиясь чудернацька машина прямувала рано-вранці до лісу. Ми подалися дорогою в ліс й одразу побачили на піску сліди шин.
– Я проїхав цією дорогою двічі, – пояснив я, – учора ввечері та сьогодні вранці. Туди й назад.
– Ну, це ми побачили, – обізвався Соколине Око. – Бо одні сліди йшли поверх інших. Одні хтось залишив раніше, другі пізніше. Ми й пішли по тих пізніших…
– Ви стежите за мною! – удавано обурився я. Вони всміхнулися:
– Ні! – заперечливо похитав головою Вільгельм Телль. – Просто ми шукали вас, щоб спитати, чи не потребуєте нашої допомоги.
– Знову вас зобов'язали зробити якийсь добрий вчинок? – спитав я.
– Атож.
– Сьогодні мені нічого не треба. Як бачите, я здатний і сам впоратися.
Увесь час, розмовляючи, хлопці пильно приглядалися до мого автомобіля.
Де ви знайшли собі таку колимагу? – спитав Вивірка.
– Це – спадщина мого дядька Стефана Громилла. То був неабиякий дивак, – пояснив я. – Але машина дуже добра.
– А ви теж дивак, – мовив Телль. – Навіщо ви зняли намет з того пагорба над Віслою?
– Бо тут краще…
– Ні, там було краще.
– Це як на чий смак, – ухильно відповів я.
– Чи вам не сподобалися антропологи? – допитувався Телль.
– Може, – буркнув я. Брехати мені не хотілося, та втаємничувати хлопців у свої справи теж не мав на думці.
А хлопці розбіглися по моєму новому табору, зазирали в кожний куток, під кожний кущ, нишпорили в траві.
– Колись на цьому місці була чиясь садиба, – мовив Телль.
– Це було років двадцять тому, не більше, – додав Соколине Око.
– А як ти знаєш, що років двадцять тому? – спитав я.
Хлопець показав мені на кілька сосен.
– Їм не більше двадцяти років. Я знаюся на цьому, бо мій батько лісник. Ці сосни повиростали в садку, а значить, сталося це тоді, коли хазяїв уже не було.
– Гляньте-но сюди, – мовили хлопці. – Тут стояв будинок. Невеличкий, дерев'яний, на підмурку, ось в землі лишилася ще цегла з фундаменту. А тут був хлівець, маленький, либонь, на одну корову й одного коня або на дві корови. А там далі – льох на картоплю, від нього лишилася тільки яма.
– Я знаю, – вигукнув Соколине Око, – тут була колись лісова сторожка.
– Звідки ти знаєш? Соколине Око поважно пояснив:
– Бо вона в лісі. Селянську садибу поставили б на узліссі, близько поля. До того, не видно, щоб тут була коли стодола, та й для обійстя тут замало будівель.
Він мав слушність. Тоді я спитав хлопців, певний, що вони не зможуть мені відповісти:
– А що сталося з лісовою сторожкою? Чому її зруйновано?
Хлопці знову кинулися нишпорити і за мить принесли якісь дошки.
– Сторожка згоріла. Бачите, обгорілі дошки. А гляньте, будь ласка, на стару грушу. Вона росла біля самої хатини. Коли зайнявся дах, то полум'я зачепило й грушу. Дерево тепер з того боку сухе, покалічене вогнем. Ніколи вже не зазеленіє його гілля.