Мені пощастило витягти ложку з каструлі. Дівчина швидко подалася геть. Дощ дужчав.
– До побачення! – гукнув я дівчині.
Вона не озирнулася. Тільки прискорила ходу.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Знов лучники. – Легенда й дійсність. – Де шукати пригоди? – Історія Бурштинової кімнати. – Підозріла поведінка доктора Роде. – Загадкова смерть старого науковця. – Лист доктора Роде. – Хто знає, де сховано колекції дідича Дуніна?
День був сірий і похмурий, заснований дощем. Я лежав у наметі обличчям до вікна і, дослухаючись до шуму дощу в себе над головою, дивився на широку галявину Острова злочинців. Я прикидав, чи варто вже лягти спати. Минулої ночі я не виспався, тож тепер міг це надолужити. Ніякої гостини я не сподівався, і, мабуть, нічого цікавого не могло тут статися. «А може, я знову почую тричі совиний зойк і вигук «Ба-ра-баш»?
Відколи почався дощ, я жалкував, що не проваджу відпустки на якому-небудь курорті. Там у негоду можна піти до кав'ярні та й читати собі свіжі газети. Куди приємніше також оселитися у чималому таборі, серед численних наметів. Така невелика табірна громада не занудьгує, хай там що. Коли я був у таборі археологічної експедиції три роки тому, ми збиралися в негоду під найбільшим наметом і розповідали по черзі цікаві історії. А тут? Я був сам один на острові, оповитому мрякою, і єдиним звуком, який долинав до моїх вух, був шум дощу, а вряди-годи ще похмурий голос пароплава, що минав острів.
«Завтра переберуся до табору антропологів», – вирішив я. І всміхнувся, згадавши худющу Залічку з кісками.
Намагався я також відгадати, хто та дівчина, яка відвідала мене на острові. «Звідки вона дізналася, що я оселився тут? – міркував я. – З її слів було видно: вона мала мене за когось іншого і боялася, що моя присутність на острові, точніше, присутність того, за кого вона мене вважала, може спричинитися до великого клопоту. Той невідомий писав листа до її батька. Хто ж її батько і що написано в тому листі?»
Було нудно, сіро й смутно. А моя літня пригода обіцяла бути яскравою й цікавою. «Терпіння, Томаше», – сказав я собі.
Я сів на матрац, дістав цигарки і, як звикле, збирався викурити останню цигарку перед сном. Нараз я помітив, що посередині галявини щось ворушиться. Я протер долонею запотілу шибку і побачив, що стежкою через галявину обережно, один за одним, ідуть п'ятеро хлопців, накритих довгими гарцерськими плащами. Я упізнав їх одразу. Це йшов загін лучників на чолі з Вільгельмом Теллем. «То вони знову мене знайшли?» – зчудувався я.
Та за мить я переконався: вони не знали, що я отаборився на острові. Сюди вони прийшли в якійсь своїй справі, бо, як побачили мій намет, збентежено спинилися, збилися купкою й почали про щось радитись. Незабаром вони рішуче рушили до мене.
– Гей, гей, Томаше Бродяго! – вигукнув Вільгельм Телль. – Ви знову переїхали?
Я розсунув «блискавку» і запросив їх до намету.
– Заходьте, прошу, але плащі залиште надворі, щоб всередину не натекло води.
Хлопці зайшли в намет, і в ньому стало тісно й весело.
– Чи ви вже натрапили на сліди браконьєрів? – спитав я Телля.
– Ні. Це діло нелегке, адже невідомо, де їх шукати. Лісник Марчак каже, що браконьєри живуть в якомусь надвіслянському селі. От і шукай вітра в полі.
– Авжеж, – погодився я, – проте може бути, що вони мають у лісі якесь певне місце, криївку. Там браконьєри тримають зброю, бо не ходять же вони з нею відкрито лісом. Людина з дубельтівкою одразу приверне до себе увагу. Мабуть, їхній метод полягає в тому, що вони йдуть до лісу ніби по гриби, як усі люди, а тоді сходяться у певному місці, беруть зброю і вночі вирушають на лови. Вам треба обшукати весь ліс і знайти насамперед те місце, яке править браконьєрам за криївку. Певне, це якийсь грот або печера. Чи немає тут чогось такого?
– Ми не знаємо, – щиро зізнався Вільгельм Телль. – Правду сказати, ми й не шукали.
– Усе через тих антропологів, – сказав Чорниця. – Вони почали вже розкопки. У двох місцях. Над ставом біля палацу і над річкою, там, де місток. Ми сьогодні їм трохи допомагали.
– А вас не цікавлять розкопки? – спитав Телль.
– Звісно, цікавлять, навіть дуже. Але тепер я відпочиваю.
– Тобто переїжджаєте з місця на місце, – засміялися хлопці.
– Пробачте, а якої ви думки про зникнення колекцій дідича Дуніна? Чи правду розповідають люди? – несподівано спитав мене Соколине Око.
Це питання заскочило мене зненацька, я не дуже хотів на нього відповідати.
– А що ж люди розповідають про ті колекції? – відповів я питанням.