– Це правда, що через мене ви впали у воду і звихнули собі ногу. Але, по-перше, я не знав, що ви за мною стежите. А по-друге, навіщо це вам?
Дівчина стисла кулаки, наче збиралася кинутися на мене.
– Ідіть собі звідси. Мало того, що через вас я звихнула ногу й змокла до рубця, то ви ще глузуєте з мене, збиткуєтеся, – бачите, що я безпорадна й беззахисна…
І вона, звісно, заплакала. «Гарна історія», – зажурено подумав я, бо дуже не любив, коли дівчата плакали.
– Гетьте звідси… Гетьте звідси, – істерично кричала дівчина.
Зачекавши, поки вона заспокоїться, я сказав:
– По-перше, я не можу піти звідси, бо ви звихнули собі ногу і без моєї допомоги не дістанетесь додому. По-друге, вже береться на ніч, дедалі холоднішає, а у вас мокра сукня. Ви змерзнете.
– По-перше… По-друге… По-третє, – передражнила мене дівчина. – По-перше, не треба мені вашої допомоги. По-друге, не треба мені вашої допомоги. По-третє, забирайтеся геть…
Вона спробувала звестися й ступити на ногу, та засичала від болю й знову сіла на землю.
– Ну, бачите, – сказав я. – Зостанетесь тут самі, й вас з'їдять вовки.
– Тут немає вовків.
– Людей тут теж немає. Цілу ніч у лісі, в мокрому одязі, брр… – я аж жахнувся, уявивши таку ситуацію.
– Мені не треба вашої допомоги, – повторила вона, однак уже непевно.
Я не здивувався. Адже в лісі вже поночіло, стало холодно.
– На вашому місці, – почав я знову, – я б прийняв допомогу навіть від найзапеклішого ворога. А я ж вам ніякий не ворог. Я ні вас, ні про вас нічого не знаю.
Вона не озивалася.
– Ну, ходімо, – запропонував я. Дівчина вагалась.
– Як ви уявляєте собі нашу подорож? Я зовсім не можу йти, а ви, здається, не такий дужий, щоб могли взяти мене на плечі.
– Гм, – ображено буркнув я, бо слова її звучали глузливо. Завжди мене дошкуляло те, що я не відзначаюся фізичною силою. Та що там багато говорити: слабак, та й годі.
– Прошу пані, я й не збираюся нести вас через увесь ліс, бо для цього годилося б бути силачем.
– Ну, я вже й не така важка.
– Мені здається, що я міг. би вас трохи понести на спині. Звісно, зупиняючись. Ви знаєте цей ліс, то скажете, де тут найближча дорога чи просіка. Я донесу вас туди й залишу, а сам побіжу по свою машину і приїду по вас. Згода?
– Добре, – сказала вона, обережно зводячись на ноги.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Нічна подорож з покаліченою дівчиною. – У старій шопі. – Кого боїться дівчина? – Мене одурено. – Кого підозрівати? – Де шукати чорний лімузин? – Підслухана розмова. – План місцевості із схованими скарбами. – Куди перенесено коштовні колекції? – Записка від Ганки.
Далеко ми не зайшли. Дівчина була важча, ніж я думав, а може, це я виявився слабкішим. Задиханий, втомлений, я час від часу мусив перепочивати, а до дороги, якою міг проїхати «сам», було далеченько. Темрява ще більше утруднювала дорогу, я раз у раз чіплявся за кущі, спотикався об коріння дерев, що стирчало в землі. Невдовзі пішов дощ і стало ще темніше.
Врешті дівчина вирішила, що варто змінити план.
– Тут поблизу, – згадала вона, – є стара, напівзруйнована шопа. В ній лісник складає сіно з лісових галявин, а взимку годує ним звірину. Там можна сховатися від дощу.
Шопу ми знайшли одразу. В ній був якийсь старий мотлох, поламаний віз, ящики, що в них кладуть звірям сіно, коли лютує зима. Стояла тут і драбина, якою можна було дістатися на горище.
– Тут темно, як у могилі, – мовила дівчина, – та принаймні тепло й сухо.
Незважаючи на біль у нозі, вона вилізла на горище, я подався за нею.
– Дайте мені, будь ласка, ваш плащ, – командувала вона, – я скину з себе мокру одежу. За ніч висохне, а я у вашому плащі закопаюся в сіно і, мабуть, не замерзну до ранку.
– Нема чого сидіти тут цілу ніч, – відказав я. – До шопи напевне веде дорога, тож я зможу доїхати сюди машиною.
– Ой ні, – писнула дівчина з кутка, де перевдягалась. – Я не залишуся тут сама.
– Чому?
– А так, боюся.
– Вовків немає в цьому лісі. Зрештою, ви можете витягти драбину нагору, і ніхто вас не дістане.
– Не лишуся тут сама, – затялася дівчина.
– А мене ви не боїтеся? – здивувався я. – Ви ж вигнали мене з свого двору, стежили за мною, а це ж, либонь, означає, що ви маєте мене за когось дуже непевного. Чи ви змінили свою думку?
– Може, ви й непевна людина, але не страшна. Навпаки: ви зовсім не страшний.
– Дуже приємно. – І я вклонився дівчині, хоч вона цього не могла побачити в темряві. – А чи можете ви мені сказати, кого й чого ви боїтеся настільки, що не хочете лишитися тут на годину?