Дівчина відповіла мені не відразу. Вона вбралась і тільки тоді сіла біля мене.
– Брр, який холодний ваш плащ, – сказала вона, здригаючись від холоду.
– Може, позичити вам іще піджак? – запропонував я.
– Будь ласка, – згодилася вона. Я зняв піджак і подав його дівчині.
– А тепер, – вирішила вона, – зійдіть униз і роздивіться, чи не загрожує нам якась небезпека.
– Ви й справді дуже боязкі, – пробурмотів я. Однак зліз додолу і навіть двічі обійшов стару шопу.
Коли я повернувся, драбини не було, а дівчина на горищі присвічувала собі сірниками, якими розжилася в кишені мого піджака.
– Алло, прошу пані! Що ви робите? – почав я гукати. – Чи ви хочете спалити цю халупу? І навіщо витягли нагору драбину? Може, змінили свою думку про мене? І я знову непевний?
– Зачекайте хвилинку, – крикнула згори дівчина. – Зараз подам драбину. Я саме дивлюся ваші документи, які знайшла в піджаку. Ви ж напевне перешкодили б мені, от я й витягла драбину.
Ще якийсь час на горищі блимали запалені сірники.
– Прошу пані, – крикнув я. – Хіба ви так погано виховані, що читаєте всі мої папери? Хіба не досить тільки посвідчення особи?
– Досить, – вигукнула вона й за мить спустила драбину.
Розгніваний, я мовчки виліз на горище – її вчинок мене образив. Адже якби вона спитала, хто я такий, я б, звичайно, відповів, і їй не треба було б вдаватися до хитрощів.
Я забрав у дівчини піджак і зарився в сіно. Дощ тарабанив по стрісі старої шопи. Дівчина знову витягла нагору драбину, але спати не лягала.
– Ви гніваєтесь на мене, правда? – спитала вона.
– Авжеж. В мене немає ніякої причини критися з тим, хто я такий, немає й причини соромитися свого імені й фаху. Однак мені зовсім не до вподоби, коли хтось зловживає моєю довірою й нишпорить по моїх кишенях.
– Але я вже знаю тепер, що ви не той, за кого я вас мала.
– Це мене дуже тішить. І може, я нарешті дізнаюся, чого ви ставилися до мене так негречно, чому стежили за мною в лісі? Наслідки були для вас дуже неприємні.
Дівчина тихенько засміялася.
– Нічого я вам не скажу. Хіба що…
– Хіба що… – підхопив я.
– Ви скажете мені, тільки щиро, навіщо сюди приїхали.
– Відпочивати. В мене відпустка.
Вона знову засміялася.
– Відпочивати? Сюди? Ніхто ніколи не приїздить сюди відпочивати. Недалеко звідси є гарний, відомий на всю Польщу курорт, тож який сенс відпочивати тут, де навіть немає пристойного пляжу.
– Таж не я один надумав провести тут відпустку. Сьогодні приїхав, наприклад, якийсь пан Ка-роль, він поставив свого на-мета в таборі антропологів.
– Пан Кароль? Хто він такий? – занепокоїлася дівчина.
– Детектив.
– Навіщо ото вигадувати? Який детектив?
– А цього я вже не знаю. Коли він прийшов знайомитися, панна Залічка, ота худенька дівчина-антрополог із кісками, вигукнула: «А, знаю, ви, мабуть, той детектив, на якого ми чекали». Правда, пан Кароль заперечував, – певне, не хотів себе виказувати.
– Он воно що? – пробурмотіла дівчина. – Ті антропологи зовсім не такі безневинні, як мені здавалося. Викликали детектива! Навіщо?
– Чи я знаю? Ви ж тутешня, то й повинні краще за мене знати, чи сталося тут щось таке, аби треба було викликати детектива.
Дівчина мовчала, і я повів далі:
– То не диво, що приїхав детектив. Я пробув тут недовго, а вже помітив стільки всякого підозрілого, що його годі пояснити й цілій армії детективів.
– Що ж такого підозрілого ви помітили? – глузливо спитала дівчина.
– Я вам зараз перелічу. Насамперед – браконьєри. Хтось тут полює на сарн в заборонений час. Ми з гарцера-ми знайшли вбиту сарну в кущах на військовому кладовищі.
– Згода. Браконьєри. Справді, хтось тут полює й тоді, коли полювання заборонено. Міліція вже двічі робила облави, та нікого не впіймала. І коли хочете знати, чому я не погодилася лишитися тут сама, поки ви підете по машину, то можу тепер признатися: я боялася браконьєрів. Останнім часом лісом вештаються якісь непевні люди. Мені здавалося, що ви один з них.
– Ви помилились. Але слухайте далі: якось увечері я плив Віслою і, трохи загаявшись біля острова, побачив, як бакенщик засвічував червоні й зелені вогники на річкових бакенах.
– Це мій батько, – сказала дівчина.
– Нараз з острова почувся вигук: «Ба-ра-баш!» Тоді ваш батько ухопив сокиру, яка була в нього в човні, доплив до острова, скочив на берег і побіг у хащі такий лютий, наче збирався когось убити.
Вона зітхнула.
– Батько скаржився мені, що хтось щовечора переслідує його криком: «Ба-ра-баш». Це страшенно дратує батька, бо, на його думку, з нього глузують. Як відомо, на цьому острові скінчив своє життя Барабаш, ватажок місцевої зграї. Хтось удає з себе Барабашевого духа, і через те батько лютує. Я двічі чекала до ночі на острові, аби побачити, хто це виробляє, але нікого там не було. І тоді, як ви ночували на острові, ніхто не кричав.