– Ні, він не сховався в бункері, ми зазирали туди й присвічували ліхтариками.
– То що ж тоді з ним сталося? Він же не випарувався.
– Може, він якось непомітно добіг до загайника і сховався в гущавині? Шукати його далі я лишив хлопцям, а сам побіг до річки за другим браконьєром.
До нас знову підійшла Залічка.
– Ви увесь час тільки перешіптуєтесь із хлопцями, весь час провадите таємні наради. Коли б я була детективом, як пан Кароль, то насамперед намагалася б вилучити з пошуків колекцій дідича Дуніна саме вас.
– Пан Кароль не детектив, – зауважив я не знати вже котрий раз. – Він навіть просив мене переконати вас, що не треба називати його детективом, бо він звичайний поштовий службовець і не хоче мати неприємностей через те, що його вважають за іншу особу.
– Він так вам сказав? – з захватом спитала Залічка. – Ой, яка ж це хитра людина!
Мене взяла злість.
– Прошу пані, – почав я дуже ввічливо, хоч був такий роздратований, що аж тремтів. – Я ніяк не можу збагнути, що ви, така обізнана з науковими проблемами, як-не-як, перспективний молодий науковець, саме ви, повторюю, з іншої точки зору дуже наївні. Можу сказать вам наперед, що за кільканадцять років ви станете тим анекдотичним вченим, що ввійшов у приказку, і з вас завжди кепкуватимуть студенти.
– Я не наївна, – похитала головою Залічка. – І тому не звертаю уваги на ваші слова.
– Пан Кароль не детектив, – розпачливо повторив я.
– Не детектив? А хто ж він тоді?
– Поштовий службовець. Приїхав сюди у відпустку. Він рибалить, відпочиває.
– Ми отримали листа, що до нашого табору приїде детектив. От і приїхав пан Кароль, тож немає ніякого сумніву, що він детектив.
– А я?
– Ви?
– Я теж приїхав сюди.
– Ні, ви вже були тут, коли ми приїхали.
Я махнув рукою. Розмова з Залічкою тільки роздратувала мене. Я сів на «сама» і помчав до міста. Купивши дещо в крамницях та пообідавши в заїзді, я повернувся о другій пополудні до свого намету.
Там на мене чекала Ганка. Вигляд у неї був зажурений.
– Батька затримали в Повітовій комендатурі, – сказала вона. – Мати в розпачі, а я не маю найменшого уявлення, що за таких обставин треба робити. Чекаю на вас уже години зо три. Тут був пан Кароль, я радилася з ним, так він сказав, якщо батька затримали після першого допиту, значить, його підозрюють в убивстві Плюти.
Запала довга мовчанка.
– Мені здається, – сказав я, – ще немає причини для розпачу. Коли все те, що ви мені вчора розповіли, правда, то справа закінчиться на користь вашого батька. Міліція не звинуватить батька тільки через те, що Плюта перед смертю ночував у вашому домі. Міліції треба довіряти.
– Вам легко казати, бо арештували не вашого батька. Та взагалі, – знизала вона плечима, – хіба вас обходить мій клопіт?
– Повірте, що я дуже вам співчуваю.
– Аякже, страшенно мені співчуваєте, – глузливо мовила Ганка. – Поїхали гуляти на човні в товаристві свосї симпатії…
– Я? Що ви кажете? Якої симпатії? Коли?
– Ну, сьогодні вранці прийшла до нас ваша знайома, Тереза, і сказала, що ви просите позичити човна, бо хочете покататися по Віслі.
– Я?
– Еге ж, ви.
– Дурниці. Я нікого не просив позичати човна і не збирався плавати по Віслі, тим паче з Терезою.
– Тоді ця дівчина вкрала у нас човна!
Ганка побігла додому, а я лишився сам, пойнятий недобрим передчуттям. «Чого знову шукає тут Тереза і навіщо їй човен?» – міркував я, хоч на кожне питання міг би легко відповісти. Виходячи тоді з машини, дівчина виразно пояснила мені, що ані Гертель, ані вона не кинуть шукати Дунінових колекцій. А човен? Мабуть, Тереза чи Гертель хотіли переплисти на той бік річки, бо їх вели туди якісь сліди.
Я знову сів у машину й поїхав до роздоріжжя, а далі до місця, де колись причалював річковий пором. Тут звернув ліворуч, на дорогу, якою гнався за чорною Гертелевою машиною. Доїхавши до малинника, я зупинив «сама» в тому місці, де спинявся Гертель, і подався пішки до колишніх бункерів. Проминувши лаз до залізобетонного підземелля, в якому ми знайшли зв'язаного Скалбану, я опинився біля протитанкового рову, заповненого водою. Пройшовши до кладки через рів, я звернув ліворуч до бункера.
І завмер. Обіч стежки хтось сидів на старому пні. Під моєю ногою нараз тріснула гілка, той «хтось» озирнувся і кивнув мені. Це був офіцер Головного управління міліції.
– Добридень, – привітався я. – Чув, що ви знайшли вбивцю. Начебто арештували Кондраса.
– Арештували? – здивувався офіцер. – Півгодини тому я провів Кондраса майже до самої його хати. Допит тривав довго, бо Кондрас мав показати нам острів та будку на ньому, але про арешт я нічого не знаю.