– Ти чого, батя?
– Ось тут, синок, в голодовку, зимою тридцять третього року я дванадцятилітнім хлопчиком з хлібної будки украв буханку хліба, і мене на оцьому місці нагнав ізвозчик і бив батогом, а потім ногами. Я трохи не помер. Прохожі жінки за мене заступилися. Я довго ще в підвалах відлежувався після побоїв. До цього часу пам’ятаю запах того хліба.
– Ти мені нічого не розказував про це.
– А що розказувати? Страшне було життя! Гірко про це згадувати! Сім’я була велика. Батько мій розказував потім, що урожай в тім році був непоганий. Наша сім’я завжди добре працювала і була з хлібом. Але налетів продзагін з числа «активістів і комсомольців» – голодранців і ледарів. Під керівництвом опера з наганом обшарили всю хату, все подвір’я і все зерно витрусили. В садку батько мій схорон обладнав. І там знайшли. Ходили щупом металевим шукали. І мати, і батько на колінах стояли – благали хоч трошки зерна залишити, щоб діти не повмирали. Вони знали, що їх чекає зимою. «У нас план хлебозаготовок, подписаний самим Сталиным, и ми его выполним при любом условии!» – був відказ опера. «А тебя, мужик, за сокрытие хлеба придется ответить!» Батько знав, що багатьох розстріляли, хто ховав зерно. Вночі, домовився з матір’ю, поцілував усіх нас на прощання та утік. Опинився аж у Баку на нафтових промислах. Там працював на найважчих роботах і повернувся в село через два роки. А мати залишилась з нами, з малими. Ми, як могли, їй допомагали. Ходили в ліс, збирали жолуді, передирали їх на жорнові і пекли з них коржики. Усі поля обнишпорили, збираючи залишки зерна. А там могли спіймати і за колоски розстріляти. Були тоді закони, які не щадили навіть малих дітей. А потім почалась страшна зима. Люди пухли від голоду. Іде чоловік по дорозі, упав – і помер. Голодні собаки тягають його труп, нікому було поховати. Вимирали сім’ями, селами. Кажуть, що деякі їли кішок, собак і дохлих коней. Були навіть випадки людоїдства.
Я подався у Харків, там життя трішки легше було. З такими ж безпритульними жив на горищах і в підвалах, виживали, хто як міг. Після того, як мене тут побили, я хліба більше не крав. Купував цигарки в пачках та продавав поштучно біля вокзалу. Якісь копійки залишалися. Багато разів на нас, безпритульних, облави були. Виловлювали мене і в колонію або дитбудинок відправляли. Дисципліна там була сувора. Вихователі часто били мене, і я утікав звідти. Продам черевики і фуфайку, яку видавали, куплю хліба і відвезу своїм у село. А там все гірше і гірше було. Мати все плакала і не знала, що робити з дітьми, чим годувати… А чим я, дванадцятирічний хлопчик, міг їй допомогти? Брата меншого – Ваньку тільки забрав з собою і спас від смерті. Ми з ним нове «діло» організували. Знайшли на смітнику старий алюмінієвий чайник. Біля річки піском і кирпичиною видраїли, приладнали ручку, набирали в річці воду, і ходили по Благовіщенському базарові і кричали: «Холодна кринична вода!». На ті копійки, що люди давали, купували пиріжки з лівером. Потім бачили, як люди рознесли палатку і били торговку пиріжками, тому що хтось в лівері знайшов людський ніготь. Ось таке у мене було дитинство.
– Так… тяжке у тебе було дитинство… А що було потім?
– Мій брат Ванька зачепив у річці ненароком жабеня. Торговки побачили і побили нас. Потім когось пропоносило від нашої води, і нас знову побили. Забрали у дитячий будинок. Ми утекли. Приїхали в село, а там половина сім’ї вимерла. Поплакали трохи, перезахоронили з подвір’я на цвинтар померлих і почали матері допомагать виживати. Жалко братиків і сестричок померлих. Половину моєї сім’ї голодовка забрала, а друга половина в війну загинула. Мій любимий брат Ванька загинув у Німеччині наприкінці війни.
Тільки недавно про цей голодомор відкрито стали писати в газетах. Я читав, що померло українського народу тоді від трьох до п’яти мільйонів, потім сім–десять мільйонів людей. Ось така держава у нас, синку! Ніхто навіть приблизно не знає. Плюс–мінус мільйони людських життів. Ніколи не цінилося життя в цій державі. Ну, бувай, синку. Я поїхав додому, не забувай нас, стариків, приїзди частіше…
Под впечатлением рассказанного Андрей еще долго не мог прийти в себя. Он бродил по городу и думал: «В этом городе есть проспекты имени Косиора, Постышева и других деятелей, которые руководили Украиной в те годы. Получается, что они палачи украинского народа? Зерно тогда шло в Америку в обмен на машины и станки. Но разве таким способом можно наращивать мощность государства? Почему у нашего народа такая печальная и трагическая судьба? Почему он такой покорный и безмолвный? То холопами были, то крепаками, то младшим братом… Но ведь были же яркие времена в истории моего народа! Одна Запорожская Сечь чего стоит! Люди жили вольно, независимо, гордо! Такого аналога нет ни в одном государстве!